- Post scriptum
- Перегляди: 1083
Горіхів нема
Спрадавна чомусь повелася така думка, що в селі є абсолютно все, причому своє і обов’язково (навіть сумніватися гріх) натуральне. Треба воно чи не треба, буде з того користь чи ні, але відхрещуватися від натур продукту ну ніяк не можна. Надлишок всього, що є в господарстві можна збути на міському ринку, або на менших «хитрих» базарах, які є чи не в кожному невеликому містечку, або й селі. Та якщо хто не має такої можливості, то нажите добро можуть приїхати і забрати прямісінько з-під воріт. Ти – товар, тобі – живі гроші. Арифметика не складна і настільки всім доступна, що на селі цим користується майже кожен другий.
В моїй пам'яті День Перемоги закарбувався не загальноміськими урочистостями, які тепер доводиться відвідувати, і навіть не концертом опісля. Певна, що у великих містах відзначення цієї дати проводилося на високому рівні і раніше. Принаймні, так здавалося, особливо нам, сільським школярам. Тоді для нас ще не існувало Дня пам'яті та примирення, на груди ніхто не чіпляв маків із стрічок, а День Перемоги всі називали просто і невимушено – парад.
-Ай! – Оксана схопилися з лави у парку, куди тільки-но сіла, тримаючись за ліве стегно.
Вулиця. Звичайна, сільська, довга. Тягнеться вервечкою не знати й куди. Тут народжувались і вмирали, справляли весілля і проводи, будувались і обробляли землю – жили. Але зараз це все відійшло в минуле: вулиця німує, а разом з нею німують і хати. Домовинна тиша охоплює подвір'я, де колись гралися діти, звідки люди вирушали в далеку дорогу, виходили на великий Шлях (траса Київ-Харків-Довжанський – прим. авт.) і потім повертались… Та чи повернеться хто тепер?
Чи уявляли ви коли-небудь, як можна знайти те, чого ніколи не втрачали, що завжди було поряд? Або те, до чого і доторкнутись не можна, але й заперечити факт існування теж ніяк. Ця історія про осінь – в природі і серед людей.
Світлана Григорівна – працівник культури. Одинока матір. Різдвяний вечір у неї був сповнений надій і клопотів. Тому скупившись, вона поспішала додому і вже мріяла про те, як вони з сином повезуть приготовлену кутю бабусі у інший кінець міста… 
Звичайна біла хатинка з облупленими давно не біленими стінами і такими ж вікнами за похиленим парканом не надто привертає увагу перехожих. Дехто може думає, що в ній давно ніхто не живе. Але сусіди знають, що у напівтемній залі біля столику проводить самотній, сповнені смутку дні старенька бабуся Ніна Гнатівна. На підвіконні квітує у ці дні величезним рожевим букетом «Рождественник», а на комоді – незмінне сімейне фото у золотистій рамці.
Так в загальному називають його всі, але навряд чи хтось достеменно знає, яку історію зберігає споруда і її власник. Якщо ж запитати у місцевих, де розташований будинок, в якому мешкає «Почесний громадянин міста Л.» – безпомилково вкажуть на відлюдний закуток неподалік річки. Там, куди веде кам’яна мощена бруківка, між швами якої поросло різнотрав’я, немов втілення химерної фантазії стоїть доволі нетипова архітектурна будова. Безумовно, найбільшу цікавість вона викликає у туристів, гостей і відвідувачів. А їх тут, судячи з усього, не бракує…
Моє село…Ти зустрічаєш мене різною. Я приходжу до тебе, покірно схиливши голову, принісши свої радощі, турботи й жалі. Нам в цей час не бракує гостинності: я щасливо крокую твоїми розхристаними вулицями, дихаю твоїм повітрям, достоту забуваючи про міське, розповідаю свої таємниці. Ти ж у відповідь слухняно підставляєш мені то свій щербатий асфальт, то бездоріжжя, дивуєш новинами, не беручи нічого взамін, віддаєш мені свою впевненість і спокій, безпричинно надихаєш на любов.
Людмилка збирається додому. Та йти додому дівчинці ох як не хочеться! Вона виходить з класу останньою. Додому увечері приходить тато і починається вечірній «концерт».
