Чотири свічки спокійно горіли і потихеньку танули. Стояла така тиша, що було чути, як вони розмовляють.
Перша сказала:
- Я - Спокій... На жаль, люди не вміють мене зберігати. Думаю, мені не залишається нічого іншого, як згаснути! I вогник цієї свічки згас.
Друга ледь чутно промовила:

На початку 20-го століття один шотландський фермер повертався додому. Проходячи повз болота, він раптом почув крик про допомогу. Фермер побіг на голос і побачив хлопчика, який намагався вибратися з трясовини. Фермер швидко зрубав товстий сук, обережно наблизився і простягнув гілку потопаючому. Коли хлопчик вибрався, він довго не міг вгамувати сльози, весь тремтів.

Немає в Смерті вороття,

А в хмурій Тиші - відголосся.

З птахами в мріях я літав,

Та що бажав , те не збулося.

 Спочатку серпик на чорному небі, був ледь-ледь помітним. Було таке відчуття, що його зовсім не має у безодні темної, безмежної порожнечі. Зовсім неосяжній у людському вимірі. Тихо постоявши, вдивляючись у наче щойно зораний чорний безживний степ, ніби відчуваєш, що щось таки забилося, заворушилось, задихало…

Спочатку то була малесенька мурашка, що заснула під грудочкою найродючішого чорнозему. Їй було там так тепло й затишно! Її ніхто не бачив. Не чув. Вона існувала, мов незрозумілий феномен для мене у цілому світі дивовиж і фантазій. Вона вбирала всі корисні властивості від неньки, які потрібні для її крихітної життєдіяльності.

А тим часом зростаючий місяченько грайливо забавлявся у небі, час від часу тихо заколисуючи сам себе. Але кожен його подих утворював нові родимки, кожен погляд формував пам’ять, кожний дотик придумував образ, а кожен звук виліплював характер.

ПриносИвся в клена вже берет,

Подалося літо за лаштунки,

Продавала осінь секонд-хенд

За жагучі і терпкі цілунки. 

Від хустинок,плахт і покривал -

Жовтих, пломенистих, златотканих -

Роздавала осінь весь квартал

Для найближчих,рідних і коханих.

Готова посперечатися, що ви говорили цю фразу, як мінімум, кілька разів у своєму житті, але часом у дуже важливі моменти. Я б навіть сказала, у вирішальні. Ось зізнайтеся, як часто ви вимовляли «Я не зможу» стосовно того, що навіть не пробували зробити? Це повинно припинитися. Негайно.

Сьогодні одяглася тепліше і милуючись сонечком та останніми квітами, не поспішаючи йшла на роботу. Думок в голові, як в решеті насіння.

Чомусь згадалась баба Сонька, материна рідна тітка і її плюшка, ні, не та солоденька до чаю, а та, що була модньою на селі навесні та восени у 50-х - 70-х роках минулого століття.

Бідним бути погано. Але до бідності звикаєш і чогось чекаєш. Що все само собою зміниться, якось налагодиться і з’являться кошти. Ось так одна жінка на початку дев’яностих потроху звикла до бідності.

Човняр перевозив мандрівника на інший берег.

Подорожній зауважив, що на веслах були написи. На одному веслі було написано: «Думай», а на другому: «Роби»

— Цікаві у тебе весла, — сказав мандрівник. – А навіщо?

На березі однієї великої ріки жив рибалка зі своєю сім’єю. Колись його справи йшли добре, але ті часи залишилися в минулому. Тепер річка приносила все менше риби, сітки старіли і, оскільки новий човен купити не було за що, рибалці доводилося мало не кожен день починати з його лагодження.