Спочатку серпик на чорному небі, був ледь-ледь помітним. Було таке відчуття, що його зовсім не має у безодні темної, безмежної порожнечі. Зовсім неосяжній у людському вимірі. Тихо постоявши, вдивляючись у наче щойно зораний чорний безживний степ, ніби відчуваєш, що щось таки забилося, заворушилось, задихало…
Спочатку то була малесенька мурашка, що заснула під грудочкою найродючішого чорнозему. Їй було там так тепло й затишно! Її ніхто не бачив. Не чув. Вона існувала, мов незрозумілий феномен для мене у цілому світі дивовиж і фантазій. Вона вбирала всі корисні властивості від неньки, які потрібні для її крихітної життєдіяльності.
А тим часом зростаючий місяченько грайливо забавлявся у небі, час від часу тихо заколисуючи сам себе. Але кожен його подих утворював нові родимки, кожен погляд формував пам’ять, кожний дотик придумував образ, а кожен звук виліплював характер.
Читати далі...