Аліна вирішила відпочити після роботи. Все у неї склалося сімейному житті. Є чоловік, з яким познайомилася під час перебування на курорті. Той рідкісний випадок, коли курортний роман закінчився одруженням і переїздом  молодої сімї за місцем проживання дружини. І коли  у фільмі «Люксембург, Люксембург» пожартували про те, що в Лубни можна приїхати тільки за великої любові, Аліна сказала: так, це про нас із Дмитром.

Напередодні Покрови, а як відомо у Північно західній частині Лубен – в ці дні храмове свято, бабуся Ліда запросила до себе рідню.

Не можна сказати, що в неї було багато рідних людей, бо багато хто  вже покинули цей світ, а з деякими родичами вона посварилася.

Я застала 90-річну матір на кухні. Рідна тремтячими руками пробувала відколупати густу кашу просто з каструлі. Вона останнім часом не вмикала плиту, бо боялася: забуде вимкнути газ і я нарешті отримаю привід забрати її у місто у «шпаківню» на девятому поверсі.

Чотири свічки спокійно горіли і потихеньку танули. Стояла така тиша, що було чути, як вони розмовляють.
Перша сказала:
- Я - Спокій... На жаль, люди не вміють мене зберігати. Думаю, мені не залишається нічого іншого, як згаснути! I вогник цієї свічки згас.
Друга ледь чутно промовила:

На початку 20-го століття один шотландський фермер повертався додому. Проходячи повз болота, він раптом почув крик про допомогу. Фермер побіг на голос і побачив хлопчика, який намагався вибратися з трясовини. Фермер швидко зрубав товстий сук, обережно наблизився і простягнув гілку потопаючому. Коли хлопчик вибрався, він довго не міг вгамувати сльози, весь тремтів.

Немає в Смерті вороття,

А в хмурій Тиші - відголосся.

З птахами в мріях я літав,

Та що бажав , те не збулося.

 Спочатку серпик на чорному небі, був ледь-ледь помітним. Було таке відчуття, що його зовсім не має у безодні темної, безмежної порожнечі. Зовсім неосяжній у людському вимірі. Тихо постоявши, вдивляючись у наче щойно зораний чорний безживний степ, ніби відчуваєш, що щось таки забилося, заворушилось, задихало…

Спочатку то була малесенька мурашка, що заснула під грудочкою найродючішого чорнозему. Їй було там так тепло й затишно! Її ніхто не бачив. Не чув. Вона існувала, мов незрозумілий феномен для мене у цілому світі дивовиж і фантазій. Вона вбирала всі корисні властивості від неньки, які потрібні для її крихітної життєдіяльності.

А тим часом зростаючий місяченько грайливо забавлявся у небі, час від часу тихо заколисуючи сам себе. Але кожен його подих утворював нові родимки, кожен погляд формував пам’ять, кожний дотик придумував образ, а кожен звук виліплював характер.

ПриносИвся в клена вже берет,

Подалося літо за лаштунки,

Продавала осінь секонд-хенд

За жагучі і терпкі цілунки. 

Від хустинок,плахт і покривал -

Жовтих, пломенистих, златотканих -

Роздавала осінь весь квартал

Для найближчих,рідних і коханих.

Готова посперечатися, що ви говорили цю фразу, як мінімум, кілька разів у своєму житті, але часом у дуже важливі моменти. Я б навіть сказала, у вирішальні. Ось зізнайтеся, як часто ви вимовляли «Я не зможу» стосовно того, що навіть не пробували зробити? Це повинно припинитися. Негайно.

Сьогодні одяглася тепліше і милуючись сонечком та останніми квітами, не поспішаючи йшла на роботу. Думок в голові, як в решеті насіння.

Чомусь згадалась баба Сонька, материна рідна тітка і її плюшка, ні, не та солоденька до чаю, а та, що була модньою на селі навесні та восени у 50-х - 70-х роках минулого століття.