Чи уявляли ви коли-небудь, як можна знайти те, чого ніколи не втрачали, що завжди було поряд? Або те, до чого і доторкнутись не можна, але й заперечити факт існування теж ніяк. Ця історія про осінь – в природі і серед людей.

Пори року часто дивують нас контрастами, проте зазвичай для всіх приходять шаблонно –  за календарем. Так з упевненістю скаже той, хто не відчував сезонні зміни підшкірно, хто не пропустив їх крізь себе, а обійшов узбіччям. Насправді ж, все починається раніше.

Детальніше...

Світлана Григорівна – працівник культури. Одинока матір. Різдвяний вечір у неї був сповнений надій і клопотів. Тому скупившись, вона поспішала додому і вже мріяла про те, як вони з сином повезуть приготовлену кутю бабусі у інший кінець міста… 

На сходинковому майданчику шостого поверху жінка обережно оминула згорбленого чолов’ягу у старезній шубі невідомо якого року випуску і підійшла до дверей своєї квартири. Аж тут:

Детальніше...

Звичайна біла хатинка з облупленими давно не біленими стінами і такими ж вікнами за похиленим парканом не надто привертає увагу перехожих. Дехто може думає, що в ній давно ніхто не живе. Але сусіди знають, що у напівтемній залі біля столику проводить самотній, сповнені смутку дні старенька бабуся Ніна Гнатівна. На підвіконні квітує у ці дні величезним рожевим букетом «Рождественник», а на комоді – незмінне сімейне фото у золотистій рамці.

Детальніше...

Так в загальному називають його всі, але навряд чи хтось достеменно знає, яку історію зберігає споруда і її власник. Якщо ж запитати у місцевих, де розташований будинок, в якому мешкає «Почесний громадянин міста Л.» – безпомилково вкажуть на відлюдний закуток неподалік річки. Там, куди веде кам’яна мощена бруківка, між швами якої поросло різнотрав’я, немов втілення химерної фантазії стоїть доволі нетипова архітектурна будова. Безумовно, найбільшу цікавість вона викликає у туристів, гостей і відвідувачів. А їх тут, судячи з усього, не бракує…

Детальніше...

Моє село…Ти зустрічаєш мене різною. Я приходжу до тебе, покірно схиливши голову, принісши свої радощі, турботи й жалі. Нам в цей час не бракує гостинності: я щасливо крокую твоїми розхристаними вулицями, дихаю твоїм повітрям, достоту забуваючи про міське, розповідаю свої таємниці. Ти ж у відповідь слухняно підставляєш мені то свій щербатий асфальт, то бездоріжжя, дивуєш новинами, не беручи нічого взамін, віддаєш мені свою впевненість і спокій, безпричинно надихаєш на любов.

Детальніше...

Людмилка збирається додому. Та йти додому дівчинці ох як не хочеться! Вона виходить з класу останньою. Додому  увечері приходить тато і починається вечірній «концерт».

Ні-ні, тато у Людмилки хороший. Він веселий і дуже компанійський, доки не… вип’є. А коли вип’є становиться сердитим і злим. А п’є Людмилчин тато чи не щодня…

Ось і цього разу вона з острахом прислухається до вхідних дверей. На годиннику – за чверть шоста…

Детальніше...

Ну що може відбуватися у звичайному собі селі? Хіба сусідки полаються за курку, що перелетіла через паркан та помідори понадкльовувала, а чи молодики у клубі увечері поб’ються!

А тут трапилося таке! Але цьому «таке», передувала дуже давня історія. Жили поряд старезний дід та одна хороша сім’я – Іван і Тетяна. І ото як дід зібрався помирати, покликав він до себе сусідів, і передав їм у спадок свою хатину. Хатина не найкраща, але й жити у ній можна – цегляна 1965 року побудови. Сказав:

Детальніше...

Марина Юріївна у дитинстві була шибайголовою. Яких тільки бешкетів від неї не натерпілися довколишні. Ціле літо, було, виганяє сусідськими садками та левадами. І де тільки сила бралася!

І завжди у всьому намагалася бути першою, кращою. Хто вище всіх на черешню залізе? Звичайно ж Маринка! Дарма що після тієї яблуні у неї всі руки від зап’ястків до ліктів позчісувані, зате ягід найспіліших нарвала повну пазуху! Або хто швидше всіх з гори скотиться? Маринка! Дарма, що потім весь світ перед очима стає дибки, а голова крутиться, мов навіжена! Або хто з рогатки у яблуко поцілить? Маринка! Дарма, що випадково віконце у літній кухні сусідчиній розіб’є і баба лається, на чім світ стоїть, зате ж поцілила! А головне, що батько свою доньку завжди захищав і жодного разу не зневірився у її правдивості!!!

Детальніше...

Вона стояла майже посеред двору. Як самотня пальма з тропічних країв. Своїм жилавим корінням проросла не через одне покоління, вглиб кожного, хто тут жив і живе дотепер. А верхівкою… Ні - неба не сягала, тільки просила хоча б інколи сонця на гілля. Його на дереві було не густо, бо основна крона знаходилась десь там, вгорі. Внизу ж тільки шершава, потріскана кора, що запам’ятала на собі немало людських рук, а надто - діда Якова, який і посадив жовту черешню.

Детальніше...

Їх приватний будинок знаходився у центрі міста. Навколо громадилися багатоповерхівки. А вони жили селянським укладом. Ще й городину намагалися вирощувати на 2-ох сотках, чи скільки їх там було.

Коли народилися один за одним з різницею у три роки сини, Веніамін (ім’я змінено) був на сьомому небі від щастя. Особливо, коли бачив, як його найкраща в світі дружинонька годувала своїми повними  молочно-білими грудьми немовлят. Малеча плямкала маленьким рожевим ротиком і смішно чхала, коли там щось не так. Веніамін тоді мало не розплакався від почуттів. Це було так зворушливо!!!

Детальніше...