Бідним бути погано. Але до бідності звикаєш і чогось чекаєш. Що все само собою зміниться, якось налагодиться і з’являться кошти. Ось так одна жінка на початку дев’яностих потроху звикла до бідності.
Вона жила з старенькою мамою і сином, хлопчиком восьми років. І працювала в НДІ, де майже перестали платити зарплату. Тоді це була звичайне справа: я прекрасно пам’ятаю. І вона потроху звикла готувати кашу на воді. Іноді додавати трохи китайської тушонки. Картоплю можна було купити. Локшину.
А чай можна на кілька раз заварювати. До всього можна звикнути, врешті-решт, вижити можна. Тим більше, мама пристосувалася збирати пляшки – тоді багато їх збирали. А потім хлопчик Іллюша приніс зі школи сосиску, загорнуту в листок із зошита. Їм на обід дали сосиску – дітям іноді давали в школі м’ясне.
Вони ще могли платити за шкільні обіди. І зошити. І Іллюша сказав радісно: “Мамо, подивися, що нам давали! Я не з’їв, я тобі і бабусі приніс!”. І жінка тоді немовби прийшла до тями. Кинула свою роботу і зі злістю, нічого не пояснюючи, забрала трудову книжку і пішла на ринок торгувати.
А потім стала їздити до Туреччини за товаром. І не звертала уваги на те, що знайомі називали її спекулянткою. І зневажали злегка. А інші знайомі дорікали, що вона зрадила науку. Головне – своїх не зраджувати. Тих, хто несе нам сосиску, загорнуту в листок зошита. І тих, хто пляшки збирає …
Тепер у неї давно кілька магазинів. А Іллюша працює в сфері науки, цілком успішно – він отримав хорошу освіту. І у нього своя сім’я. А бабуся померла, але встигла пожити добре.
І лікували її добре. Як могли. І ця жінка з сумом згадує бідність і своє дивне заціпеніння, дивне очікування змін. Зміни настали, звичайно. Рано чи пізно вони наступають. Але ми ж не вічні. І не варто звикати до поганого, якщо можна і потрібно діяти – навіть якщо доводиться чимось жертвувати. Без цього ніяк…
© Анна Кир’янова
Джерело: Історії для натхнення
