Напередодні Покрови, а як відомо у Північно західній частині Лубен – в ці дні храмове свято, бабуся Ліда запросила до себе рідню.
Не можна сказати, що в неї було багато рідних людей, бо багато хто вже покинули цей світ, а з деякими родичами вона посварилася.
На вечерю прийшла дочка Ніна, маленька, худенька жінка, що була під повним впливом чоловіка. Син Гена з дружиною Санею, яку бабуся Ліда не любила і завжди називала і в очі, і за очі невміхою, а також їхня дочка Аня, сімнадцятирічна дівчина, яка докладала всіх зусиль, щоб сподобатися бабусі, але погано в цьому досягла успіху.
Ті, хто зібрався, перебували в нерозумінні, з якою метою їх покликали. Адже бабуся не любила галасливого товариства, не збирала гостей. З родичами воліла зустрічатися по одному. Отож сьогодні вона певно мала серйозну причину для зустрічі.
Ще більше здивування викликала присутність суворого дядька у дорогому темному костюмі, який сидів поруч із бабусею і грізно поглядав на присутніх.
-Я вас запросила, щоб повідомити волю, – почала бабуся Ліда, немов у старій п’єсі.
Аня в уяві викликала грім і мала б вдарити блискавка та блискавки не було і грому також.
– Я вже не молода і не така здорова, щоб не замислюватися про смерть. Я не можу піти з цього світу, не залишивши розпорядження з приводу майна. Головне моє багатство — це дім, де я живу. Ви всі знаєте, що його оцінили у п’ятсот тисяч гривень….
Син з невісткою закотили очі під лоба. Дочка підвелася на напівзігнутих ногах за столом, бо сиділа в його кінці. Одна Аня чмихнула і це було неприпустимо.
-Чого пирскаєш, дурне дитя! – сказала бабуся. – Вона у вас була і є малохольна!
Син і невістка зиркнули спопеляючими поглядами на своє чадо. І чадо знітилося. А що як батькам через неї нічого не дістанеться?
Присутні завмерли від напруження. Вони з нетерпінням чекали, що ж бабуся утне, кому вона віддасть цю горезвісну хату, про яку всі так довго й безнадійно мріяли, що й мріяти перестали. Адже бабуся Ліда дотримувалася думки, що помирати треба мінімум раз на місяць. Ну, вряди-годи можна і двічі. Тоді кожен з рідних прибігав-приїздив, викликалася екстрена медична допомога, у кімнатах запалювалися всі лампочки, немов ілюмінація на новий рік, різко пахло корвалолом і ще якимись ліками. О, згадала, спиртом, бо робилися уколи в верхню праву частину бабусиної округлої сідниці. І всі переживали: доживе хоч до ранку, натомість бабусі легшало і вона продовжувала себе прекрасно почувати до чергової пригоди через місяць.
-Ще я маю деякі коштовності, подаровані татом мамі до різних дат (отут була чистісінька правда прадід любив дарувати прабабці нашої старенькою прикраси), старовинні меблі (побитий шашелем стіл і скриня, яка слугувала як лава – тепер таких давно нема, а у бабусі Ліди була), фарфор і кришталь (радянських часів – це рідні пропустили повз вуха), а також деяка сума грошей на рахунку! Але… (бабуся Ліда зробила паузу і Аня знов увила грім і блискавку і пирснула).
Ну що за невротичне дитя!
- Але… - повторила бабуся Ліда, дивлячись твердо, немов капітан міжгалактичного корабля у міжзоряному просторі (просто у Ані така уява). - Все це дрібниці, порівняно з хатою. Я хочу залишити її коту Василеві.
-Здрастуйте, Європа у нашому дворі! – вигукнув син Гена і схопився з-за столу, не бажаючи слухати далі материну маячню.
Він демонстративно вийшов з кімнати. Невістка Саня кинулася наздоганяти благовірного, шикнувши дочці Ані:
-А ти сиди, слухай!
Воно хоч і дурноверхе, а законна онучка.
- Ну, як вам моя воля? Сподіваюся, після цієї звістки, ви зрозумієте всю зухвалість вчинків і прийдете до мене вибачатися, – запитала бабуся.
Дочка Ніна тільки очима кліпала, як це коту? Онука Аня більш просунута у європейських практиках заляскотіла в долоні. Строгий чоловік сидів мовчки – це був нотаріус. Йому не можна висловлювати емоції.
-Я рада, що ти все правильно зрозуміла, - сказала бабуся Ліда онучці Ані. - А вам, – вона звернулася до інших родичів, бо повернувся син Гена з невісткою, яка йому щось наполегливо шепотіла на вухо. – Я залишу все інше майно. Моя воля буде детально розписана у заповіті. Ось до речі, познайомтеся, – вона вказала рукою строгого дядька, – це старший нотаріус Валерій Йосипович. Він уже давно займається моїми справами та в курсі всього.
…Наступного ранку Гена з дружиною поспішили до психіатра в поліклініку. Мати необхідно було терміново оглянути і визнати недієздатною.
Всі, крім Ані, були обурені поведінкою бабусі. Вони в ультимативній формі зажадали, щоб вона не робила дурниць і не смішила Лубни – кота у спадкоємці.
З того часу нащадки з нею не спілкувалися. Бабуся Ліда не вважала себе неправою і все чекала, коли Геннадій зі Світланою, а також дочка Ніна зрозуміють абсурдність своєї поведінки і прийдуть вибачатися. Кіт Василь, судячи з усього, не протестував проти заповіту. Він спокійно відсипався холодними вечорами біля грубки, яка існувала в хаті, і був щасливий.
З бабусею вони жили дружно та забезпечено, хоча не так і багато.
Побачивши в черговий раз за тиждень нащадків бабусі Ліди на порозі тепер уже свого будинку, мало сказати, що кіт Василь здивувався. Він раптово зашипів, здибивши на спині шерсть, чого раніше не траплялося. Адже зазвичай вони тільки вряди годи звертали на нього увагу. Та й то увага ця обмежувалася легеньким проштовхуванням ногою під бік. На цьому їхнє спілкування і закінчувалося.
А тут лізуть погладити і навіть ковбасою у морду тичуть, поки бабуся Ліда не бачить.
-Все одно хата нікому з вас не дістанеться, - констатувала бабуся Ліда, коли все те побачила у виконанні рідної дочки. – Не можна котові? Я відпишу її якомусь фонду. Я завтра ж запрошу повіреного і пораджуся з ним, до якого фонду віддати моє майно. Вил самі зробили свій вибір.
Гена, який був при цій розмові, обурився:
-Мамо, як же так, у тебе є ще й моя дочка Аня. Вона твоя онучка, вона дуже тебе любить і завжди була слухняною. Чому ж ти їй не бажаєш відписати хату, а не тварині? Це несправедливо, зрештою!
– Ти хочеш зі мною посперечатися? – гордо запитала бабуся Ліда. – Ця хата залишиться або котові Василю, або нікому. Я все сказала, – і вона заплющила очі, показавши, що розмова закінчена.
Вийшовши з кімнати, Гена звернувся до сестри Ніни:
-Слухай, я відчуваю, що кіт Василь може не дожити до вступу у спадок. Уяви, таке майно і піде з сім’ї. А ми й так усі перебиваємось, як можемо. Мати ніколи нічим не допомогла.
-Я знаю, – тихо промовила Ніна, – Але брати гріх на душу… Це все марно.
Сльози поповзли по обличчю жінки, вона знала, що найрідніші люди – брат Геннадій з її чоловіком, від якого потерпала, – ніколи не помиряться.
Тоді Гена майже вибіг з хати, сильно гримнувши дверима і вигукнувши:
-Всі горді! Усі багаті! Нікому нічого не потрібне! Кота прибрати не можуть!
Бабуся Ліда з кімнати почула останні слова сина і тихо, але чітко сказала:
-Ось і воно що. Я і Василь ставимо гордість вище грошей, а ви всі інші готові вбити нещасну тварину за копійку. У цьому між нами й різниця.
Чим закінчиться ця історія в Лубнах – невідомо, як невідомо те, чи дозволяє українське законодавство успадковувати майно котам.
