Я застала 90-річну матір на кухні. Рідна тремтячими руками пробувала відколупати густу кашу просто з каструлі. Вона останнім часом не вмикала плиту, бо боялася: забуде вимкнути газ і я нарешті отримаю привід забрати її у місто у «шпаківню» на девятому поверсі.
На очі навернулися сльози… Яка вона була замолоду. Молодиця на все село. Памятається, як співали з робітницями огородньої ланки, їдучи на роботу і з роботи у кузові вантажівки, як пололи буряки, чи ще там що, аж курява здіймалася. Секретар райкому одного разу навідався на поле, пожартував: їду, аж ждивлюся віддалік димова завіса здіймається. Думав поле горить, а воно дійсно, поряд пшеничне поле було! Аж воно дівчата городину прополюють. Не спкотно щоденя опівдні під сонцем.
І дівчата хором відповідають:
-Ні-і-і!
Секретар поїхав, а молодички все перепитували: і хто воно був. Стер час прізвище того секретаря, а молодички лишилися. Щопрада, тепер постарілі, беззубі…
Я вихопила ту каструлю з її рук.
- Мамо, ну чому ти не розігріла? Я ж купила тобі мікрохвильовку! - роздратовано кинула, а вона заплакала:
-Доживеш до моїх років, тоді знатимеш…
І стало зрозуміло, що далі треба перевозити матір в Лубни. Дорога в село тривала півгодини, тут минуло хвилин з п’ять, а моє терпіння вже було на межі.
Мама не дивилася на мене. Вона просто роздивлялася старий садок за вікном, який сама посадила і виростила, ще коли ходила до школи. Батька у нас зроду не було. Я пізня дитина.
Кажуть, мати хотіла хлопчика, бо хлопцям легше в світі живеться. А народилася я, темнооке дівчисько, причому на неї не схоже. Мама мала руде волосся, тепер густо посипане сивиною. Неправда, що руді не сивіють. Сивіють ще й як. Від щоденних клопотів та турбот, переживань за дітей, їх невдалий шлюб (мої діти також не мають батька), безгрошів’я, з яким жила мати, і багато-багато чого іншого. Та що казати, сама вже сива, як те зимове небо, що вже казати про матір…
- Там кнопки... надто дрібні стали, доню, виправдовувалася. - І цифри плутаються.
У мене всередині все обірвалося.
Останні місяці майже не приїжджала. Казала собі, що «завалена підробітками» - день у день на базарі, торгую ганчірям, аби хоч яку копійчину збити на прожиття, що дітям треба на гуртки, що в мене своє хаотичне життя. А правда була гіркою: мені було просто боляче бачити, як колись найніжніша людина в світі, мама, повільно згасає.
Щоразу по телефону тиснула на неї:
- Мамо, цей газ у плиту (раніше таке дозволяли – топити плиту газом) тебе доконає.
- Мамо, давай тебе заберу в квартиру, там ванна, там тепло. Ну і що, що девятий поверх, там є ліфт.
А вона боялася, що додому не втрапить, бо он скільки в будинку квартир, що вийде не на тому поверсі, бо помилиться і не на ту кнопку натисне, що на землю не стане, сидячи мов у клітці у тій «висотці», взагалі, що загубиться в місті серед людей. А тут має власне обличчя.
Я думала завжди, що я хороша дочка. Що я її рятую. А насправді я просто хотіла купити собі спокій, щоб не смикатися щовечора від думки «як вона там сама».
Помовчали, я просто встала, пересипала кашу в сковорідку, розігріла її на плиті й розклала у дві тарілки.
Потім сіла навпроти неї. В хаті було прохолодно - вона прикрутила опалення до мінімуму, щоб «не випалити зайвого газу» і не просити в мене грошей.
- Пробач, Даринко, - прошепотіла вона, і його голос її здригнувся. - Я не хочу бути тягарем. Я знаю, у тебе там справи, підробітки, скоро пенсія... А ти її не заробила, бо все життя працювала без оформлення. Я не хочу їхати звідси. Хату після моєї смерті одразу продай, бо житло без дивого духу розпускається, тоді вже за неї і того, що можна взяти, не візьмеш… Альбом тільки з фотографіями, він у мене під подушкою лежить, забери. Хай онуки пам’ятають, якимми були їх бабусі.
Вона кивнула у бік спальні. Весь світ для неї звузився до одного старого ліжка і телевізора у кутку на тумбочці та стосу квитанцій, які він уже не могла розібрати без окулярів.
- Якщо я скажу, що мені важко, ти мене вивезеш, - сказала вона, і в очах з’явилися сльози. - А якщо я поїду з цієї хати, то в мене нічого не залишиться. Я просто чекатиму кінця в чужих стінах.
Ці слова кольнули сильніше за будь-яку образу.
Виявляється, сама того не підозрюючи, ставилася до неї як до «проблеми», яку треба розв'язати. Я забула, що мама - це також людина, яка сорок років працювала в колгоспі, щоб я вивчилася. Хоча кому тепер користь від тієї освіти – стою на базарі за копійки. Людина, життя якої трималося лише за ці старі стіни. Старі, глиняні стіни. Їх треба буде продати зараз же.
Я нічого не відповіла.
Ми довго сиділи мовчки, лише ложки цокали об старий фаянс.
Нарешті вона подивилася у вікно на голі дерева в саду і сказала те, що я пам’ятатиму завжди:
- Знаєш, доню... У старості вже нічого не хочеться. Ні речей, ні смачної їжі, ні комфорту. Хочеться просто відчувати, що ти людина.
Я зрозуміла, якою була байдужою.
Їй не потрібен був «сучасний догляд». Їй потрібен був спокій.
А ще треба було, щоб хтось допоміг розібратися з тими платіжками за газ та світло й не кричав за це.
Щоб хтось просто посидів поруч і потримав за руку, щоб ліжко не здавалося могилою.
І все ж я настояла того дня, аби ми виїхали до міста. Добиралися рейсовим автобусом. Наприкінці вона так тремтіла, що на поверсі з ліфта виводили її вдвох із сусідкою, яку я покликала. Потім мама злягла. Найбільшою її мрією було торкнутися старими заскорузлими калошами землі. Я обіцяла, коли вона видужає, відразу ж відвезти в село. А вона не видужувала. Навпаки родилося все гірше. День у день. Бідкалася, що на девятому поверсі у вікно видно лише небо і жодної гілочки дерева.
Я не думала, що людина може отак знічев’я за два тижні зотліти… А вона буквально зотліла за два тижні і померла якраз на сорок святих…
Вона не просила поховати себе в селі. Сказала: земля скрізь однакова, а тобі – зайві витрати. Та я якось не посміла поховати її в Лубнах і відвезла на кладовище, де покоїлися її батьки, і батьки її батьків, мої прадід з прабабою…
-Не довго й мучилася, - сказала баба Ніна, коли дізналася про смерть подруги. – А я думала раніше помру… Ну та Бог знає, кому коли написано… Царство небесне.
Ховати маму прийшли дві подруги з колишньої городньої ланки. Були ще копачі і священник, але то люди невільні, то їх робота. Онуки не поїхали, чи то я їх так виховала, чи ще чомусь… У дочки була поїздка на захист МАНівської роботи, у сина змагання з бойових мистецтв і обоє мали високий шанс на перемогу…
