ЗНИКАЄ РІЧКА

Зникає річка якось невпопад –
Уже хіба що жабі по коліна!
А в кабінетах – кави аромат :
На каві, як «на голці», Україна.

Духмянить чай – а річка засиха
І на очах згасає, наче свічка,
Конає, де буяла лепеха,
Візитка міста – обміліла річка.

А як же їй в зачахлих берегах?
І що у сни приходить? Може, баржі?
Чи сплески риби? Виру кружина?
Чи велелюддя на Центральнім пляжі?

Чи хоровод русалок на свята?
Вінки, як зорі, з білого латаття?
Блаженство при зануренні хреста
В очищення глибин на Водосвяття?

А може, переливи на луги,
Коли гриміло ще її наймення
І пінились розкішні береги –
Про те забудь сьогодні, річко древня.

Забудь мережки сонця золоті
У хвилі, що стікає із мольберта,
Не треба через річку вже мостів –
Простіше так в добротних кабінетах!

Прости нас, річко, за усе прости:
За цю недбалість і оцю безладність,
За те, що не зуміли вберегти,
А нас, простих, прости за безпорадність,

За пластикові штучні острови,
Від буревію за дерев завали,
Пристанище заблудлої сови
Тепер ти, річко, в берегах упалих,

Які засіє далі блекота –
Й від тебе не залишиться і сліду!
Через роки онук вас запита;
– А де поділась річка наша, діду?

Кому ж ця катастрофа заболить
В епохи інтернетному прогресі?
А поки що небес ясних блакить
Полоще сум на одинокім плесі.

Ольга Хало