Вулиця. Звичайна, сільська, довга. Тягнеться вервечкою не знати й куди. Тут народжувались і вмирали, справляли весілля і проводи, будувались і обробляли землю – жили. Але зараз це все відійшло в минуле: вулиця німує, а разом з нею німують і хати. Домовинна тиша охоплює подвір'я, де колись гралися діти, звідки люди вирушали в далеку дорогу, виходили на великий Шлях (траса Київ-Харків-Довжанський – прим. авт.) і потім повертались… Та чи повернеться хто тепер?
Жоден собака на кутку не збреше – вулиця вже давно порожня, бо тут ніхто не живе. Село Мушти, яке нині перетворилося скоріше на хутір, сусідить ще з двома селами, більшими як за кількістю жителів, так і територіально. Тут, на самому краю вулиці, здається, що люди в окрузі взагалі вимерли. Втім, більшість господарств саме така доля і спіткала, але є й ті будинки, що були покинуті свідомо: ніхто не може заборонити селянам шукати кращого життя в місті або в перспективному селищі. От і роз'їхалася вулиця, розлетілася.
А хати ж, наче пришвартовані до причалу кораблі, які навічно вросли в землю і вже ніколи не вийдуть у море. Зайшлого сюди зустрічає типова картина занепаду: закинуті двори, побиті вікна, обдерті та потріскані стіни, повалені під тиском часу огорожі. Деякі будинки зовні ще мають добротний вигляд, від інших же не лишилось ні дошки, ні бодай якої цеглини. Так безлюдна вулиця поступово заросла хащами, зав’язала собі життя хмелем. Майже все, що можна було винести – винесли. Чи це зробили самі односельці, чи заїжджі добродії, ласі до дармової наживи – ніхто й не скаже.
Я стою навпроти будинку в самому кінці вулиці. Проте від глиняної мазанки під очеретяною стріхою тут нема й сліду. Так само, як і від її господині – баби Олени – далекої родички по материнській лінії. Обійстя, в якому порядкувала старенька, не відзначалось розкішшю: хата із числа тих, що тепер звуть «шевченковими», погрібник, повітчина, колодязь-журавель, садок і навколо тин. Все це якимось дивним чином гармоніювало: і жінка, і всі прибудови були невеликого розміру, наче аж іграшкові. Чого не скажеш про три велетенські осики, які тулились одна до одної майже в самому серці двору – посеред глинища. Обхвату дорослих рук не вистачало, аби повністю пригорнутись до дерева і відчути його міць. А ген за городами, неподалік двору стояв ще один велет – справжнісінький вітряк. Він не просто переминав між своїми крилами вітер і височів для самобутньої краси. Колись це був сільський млин, який ніс людям добру службу.
Вперше і востаннє мені довелося бачити хату баби Олени близько двадцяти років тому. Стояло літо. В цей час мазанка нагадувала своєрідний оазис в пустелі: всередині було вогко і прохолодно, а денне світло ледве пробивалося крізь посивілі від часу шибки. До оселі потрібно заходити обережно, щоб ненароком не прикусити язика – пороги були високими, тому здавалось, що ступаєш не в хату, а одразу в яму. Картину доповнювала долівка, від якої настільки тягло холодом, що не допомагали навіть домоткані доріжки – далекі пращури сучасного килимового покриття. Минувши сіни і двері в маленьку комірчину, можна потрапити до основної і єдиної світлиці. В ній по периметру розташувалися стіл, ослін, скриня, ліжко для невибагливих. Та й нащо воно потрібне те ліжко, коли сни баби Олени часто приймала піч. В ній не тільки можна було зготувати їжу, спекти паляницю, а й полежати зверху, вигріти боки на теплому черені.
Пилипиха – саме так називали в селі господиню крайньої хати – була жінкою набожною і, як годиться, стрічала і проводжала день щирою молитвою. В оселі мала не один Божий образок, і основну святість – ікони на покуті. Певно, із Творцем вона говорила завше, незалежно від вказаної атрибутики, проте ніхто, окрім них двох цього не чув. І якщо зараз церков різних конфесій на кожному кроці, то раніше віряни змушені були йти пішки не один десяток кілометрів до найближчої з них. Такий собі тест на витривалість здавала і баба Олена, причому завжди – на «відмінно». На всі великі празники вона прошкувала у Білоцерківку і часто її шлях розпочинався задовго до схід сонця. Нині важко повірити в те, що жінка в літах могла б за якісь кілька годин подолати солідну відстань – дорогою, полем, попід лісом та ще й вночі, адже на вранішню службу до церкви треба було прийти вчасно. Дуже шанувала баба Олена Стрітення: з далекої дороги неодмінно приносила з собою освячену воду, проскури і громничу свічу. Її вогонь вона несла у каганці – по-народному «летючій миші» і потім ним випалювала невеличкі хрестики над вхідними дверима і на покуті. Щоб оберігали оселю від грози, всього злого і пропащого.
Не таке зле, як справді пропаще жило зовсім поряд… Через садок біля баби сусідив її син з невісткою Дунькою. Теж не купалися в розкошах, тримали сяке таке господарство, латку городу, лаялись з усіма підряд і повсякчас випивали. Горілку гнали, пили, а потім на фоні оковитої влаштовували один одному «сцени» і завзято чубилися. Великої поваги серед односельців не мали, та й сама Олена не сподівалася на якусь милість з їхнього боку.
- Йване, набери їм сону (соняшнику – прим. авт.) в мішок, – гукала до свого непутящого сина баба Олена, яка тим часом копошилася в комірчині і напихала для родичів в пошиті торбинки всякого сушнику на гостинець.
Окрім саду, де росли яблуні, вишні й сливи з терном, у дворі височіла дика груша. Їсти була не надто смачна, соковитістю не вражала, а от сушені плоди, то вже цінний товар і майже завжди на вагу золота. А особливо, якщо ще й сушені в печі – із запахом диму, попелу і чогось такого, що одразу заварювало в моїй уяві свіжий узвар. Ловиш потім таку зморщену грушку у склянці чи кухлі, відкушуєш, а вона як солодкий глей: пристає до зубів, тулиться до губ бурим малясом, пахне сонцем.
Але часто, коли літня спека досягала свого апогею, сушник дозрівав просто неба – на призьбі. Тут же, залежно від сезону, могли лежати горіхи, насіння, цибуля, пір'я, різне зілля. Коли й це баба Олена ховала до комори та повітки, призьба, обмазана глиною, застелялася домотканим доріжками і скликала бажаючих на посиденьки. І так було добре сидіти на отій призьбі проти сонця, що годі й уявити кращого, безтурботнішого часу.
В моїй пам’яті баба Олена залишила хоча й короткий, проте світлий спогад. Вона була однією з тих жінок, котрі в той час вершили свою долю самі, як уміли. У всіх своїх невдачах ніколи й нікого не звинувачувала, не кляла, не гнівила ні людей, ні Бога. Отак могла собі тихо відійти, згаснути, як та громнича свічка, виконавши свою місію, а ніхто б і не помітив. Тож коли заслабла і не мала змоги зігрітися у власній хаті, сволоки над головою могли стати останнім, що вона бачила за життя. Врятувала її донька, яка забрала бабу Олену до себе на Харківщину і виходила від запалення легень, чим продовжила життя старенькій ще на кілька років.
Вона не хотіла до кінця віку лишатись на чужині, але й повертатись додому, в рідне село, можливості вже не було – зосталась назавжди в Леміщеному. І нехай тепер над нею тільки земля та небо, проте я досі її пам’ятаю, як і ті груші, що давала кожному в торбину. На узвар…
Юлія АНТОНЕЦЬ.
Знімки автора.
