-Ай! – Оксана схопилися з лави у парку, куди тільки-но сіла, тримаючись за ліве стегно.

-Що таке? – запитав стурбовано Віталій, її молодий чоловік, підхоплюючись слідом.

Вони були знайомі всього кілька тижнів, тому кожна емоція половинки сприймалася особливо яскраво.

-Об щось укололася! – відповіла Оксана.

Обоє схилилися над лавочкою, досліджуючи місце, де дівчина могла вколотися.

-Певно якась шпичка, - міркував уголос Віталій. -Тьху ти, голка!

Хлопець вказував рукою на голку з використаного шприца, немов навмисно прилаштованою у щілині між дошками.

У душі Оксани ворухнувся жах. Вона поблідла. Це може бути будь-що.

-Та не переймайся, - якось не надто стурбовано заспокоїв дівчину хлопець. – У нашому Гадячі що може бути?

Той випадок Оксана згадувала не раз пізніше, коли здавши аналізи, дізналася, що у неї виявили вірус імунодефіциту людини. А по-простому ВІЛ-інфекцію.

-Боже, звідки?! – була перша думка.

 Світ відразу померк і перетворився на чорно-біле кіно.

-Чому саме я? Мені всього двадцять п’ять років. І вже – смерть!

Було образливо і моторошно. А ще душу терзало почуття несправедливості цього світу. Адже якби вона була гулящою. А то ні. Хай хлопець її перший кинув. Але ж є робота, вона перебуває на хорошому рахунку. З її пропозиціями менеджера у компанії рахуються. І ось все. та чи все?

Оксану заспокоїли. Сімейний лікар запевнила, що ВІЛ-інфекція не вирок. До того ж це не означає миттєву смерть. Можна прожити з певними засторогами довге і цікаве життя. Звісно треба приймати препарати. Але наука не стоїть на місці.

-Можливо, через рік-два будуть винайдені ліки від цього захворювання, - сказала вона.

Та ось далі почалося непередбачуване. Про діагноз Оксани дізналися на роботі. Її почали сторонитися. Жінки демонстративно відсовувалися, коли та випадково сідала поруч. Папери з рук дівчини брали з величезною неохотою та бігли мити руки відразу як, наприклад, торкалися ручки на дверях при вході до офісу.

Нарешті Оксану викликав до себе шеф.

-Це правда, - запитав прямо, - що у вас виявлено СНІД?

Оксана почервоніла, ніби звинувачена у крадіжці.

-Не СНІД, - намагалася пояснити. – СНІД – це захворювання. А тільки ВІЛ…

-ВІЛ, СНІД, яка в біса різниця? – зірвався на крик шеф. – Ти розумієш, що весь колектив від твого діагнозу кошмарить! І де тільки ти набралася тієї зарази!

Оксана сиділа, мов ошпарена окропом. Їй було соромно і боляче.

-Так, - сказав шеф. – Я не допущу, щоб у колективі шикалися один на одного! Заяву на стіл і до побачення.

-Але це незаконно, - запротестувала Оксана.

-Не законно? Це ти мені кажеш про закон? – шеф не тямив себе від люті. – Треба було думати, з ким тягатися!

-Я…

-Заяву на стіл, інакше я зроблю так, що ти тричі пожалкуєш, що зі мною зв’язалася!

Оксана тремтячою рукою написала заяву про звільнення з роботи за згодою сторін. Шеф підписав, уважно вивчивши кожне слово, і подобрішав.

-Тепер так: компанія виплатить вам матеріальну допомогу. А загалом ми тут не звірі якісь… Треба буде – звертайтеся. Може, чим допоможемо… по можливості.

Він зробив було рух обійняти звільнену, але застиг на півдорозі і знітившись, відступив.

-До побачення. Завтра прийдете за розрахунковими.

Коли Оксана виходила, краєм ока помітила, як шеф ручкою заштовхує папірець її заяви до течки, щоб передати до відділу кадрів.

Так вона втратила роботу, віру в життя і людей. Через величезний розголос діагнозу Оксані довелося повернутися до батьків у Лубни. Тут вона марніла на очах. Довго не могла прийти до тями. Просиділа без роботи всю зиму і лише з початком весни до неї повернулося життя. Поступово взялася за справу – вирощування квітів. Знайшла роботу на ринку. Життя почало дуже поступово налагоджуватися.

Звісно, контролю за станом здоров’я ніхто не відміняв. Але хвороба зачаїлася десь дуже глибоко і не давала про себе знати. Від неї хотілося відсторонитися, забути і це майже вдалося.

Та одного разу… Оксана йшла парком. Сонячний полудень. Роботу на ринку закінчено. Можна прогулятися, подихати весняним, настояним на сонячному теплі повітрям. І раптом… Наркоман, який ішов попереду, - їх Оксана могла впізнати за кілометр, звернув до найближчої лавочки і, не дивлячись по боках, почав щось прилаштовувати на лавці… Оксана підійшла ближче. Вихудла до скелету постать, каламутний погляд, розфокусовані рухи. У руках – голка з використаного шприца, яку він намагався запхнути у щілину спинки лавки. Оксану це розізлило і вона з усієї сили вдарила чоловіка сумочкою в обличчя. Чоловік упав. Оксана била його з усіх сил ногами і плакала.

А через тиждень побачила прохання у фейсбуці про максимальний перепост такої ж інформації.  Нині в Україні стало популярним втикати використані голки зі шприців у громадських місцях кінчиком догори, щоб хтось поранився.

Світ і справді збожеволів, коли будь-хто може помістити чиєсь молоде життя на кінчик голки!

Олександр МІЩЕНКО.