Парад

parad 09052019 1В моїй пам'яті День Перемоги закарбувався не загальноміськими урочистостями, які тепер доводиться відвідувати, і навіть не концертом опісля. Певна, що у великих містах відзначення цієї дати проводилося на високому рівні і раніше. Принаймні, так здавалося, особливо нам, сільським школярам. Тоді для нас ще не існувало Дня пам'яті та примирення, на груди ніхто не чіпляв маків із стрічок, а День Перемоги всі називали просто і невимушено – парад.

На парад ходили всі. А кому вже не дозволяло здоров'я і вік – підвозили машинами. В тій метушні справді відчувалось у селі якесь свято: люди піднесено вітали один одного, до батьків приїздили з міста діти, односельці збирались цілими родинами, торгували магазини, на дорозі раз-по-раз хтось із учнів губив вже й без того ледве живі тюльпани.

Допоки в школі всі були як на голках, бо основний сценарій мали відбувати учні та вчителі, в парку біля сільської ради тим часом збиралися і гомоніли люди. Основна увага концентрувалася на учасниках бойових дій, які хоч і помалу, а все ж приходили на захід, при цьому займаючи свої почесні місця на стільцях. Вони теж не вмовкали, їм було що згадати. Колись на одному з таких стільців сидів і мій дід Яків. Йому не надто подобалась така публічність, але для нагоди все ж одягав парадний костюм і сором’язливо брязкотів орденами, медалями. Як же не піти на свято, якщо при сільраді працює донька і внуки прибіжать зі школи, виступатимуть. І він мало-помалу збирався.

В школі напруга наростала, от-от вчителі ходитимуть по класах і збиратимуть всіх шикуватися в стрій. Нас усіх трясло від хвилювання, ми зубрили вірші, репетирували пісні, до нудоти мугикали оте «Степом, степом…» Втім, клеймо параду падало не на всіх: ті, що наметали оберемок бузку прямо у дворі школи і не мали очевидних мистецьких талантів безтурботно спочивали на задніх партах. На них навіть не розповсюджувались правила урочистого дрескоду – білий верх, чорний низ. В цей час ми, праведники, їм люто заздрили.

Мама теж хвилювалась, хоч виду не подавала. Йшла цього дня до сільської ради раніше за всіх, щоб нічого не забути, все підготувати, розташувати як слід. З дому нарізала всіляких квітів та різнотрав’я і несла букет, аби поставити його на стіл перед ведучими та виступаючими. Перед тим, як покласти на стіл Книгу Пам'яті, застеляла його оксамитовою скатертиною. Коли мітинг розпочинався і школярі займали відведене їм місце, вона збоку контролювала весь процес: тримала напоготові запасний стілець і глечик з водою – на випадок, якщо кому зробиться погано. За моєї пам'яті, не минало жодного параду, щоб когось не відкачували на тім стільці. І поки комусь з учнів тикали під носа нашатир, свято йшло далі, пісні змінювалися на вірші, подзенькували медалі ветеранів, прапори метлялися над головами у почесної варти біля вічного вогню. Щоправда, вічність останнього тривала лише кілька годин впродовж дня, та й це вважалося за розкіш.parad 09052019 2parad 09052019 3

Окремим пунктом урочистої програми була Книга Пам'яті, яку зачитувати вголос дозволялося тільки обраним учням. Коли звучали імена полеглих в роки війни, стояла неприродна травнева тиша. Інколи дітям важко давалися старі ймення воїнів, тому книгу дозволялося взяти заздалегідь, щоб потренуватися у правильній вимові. Після озвучування полеглих у роки війни, зачитували окремо тих учасників бойових дій, які померли у мирний час. До цього списку згодом приєднався і мій дід Яків, який останні роки свого життя був прикутий до інвалідного візка і про парад навіть не згадував. Він взагалі майже не говорив про війну, не любив розказувати нікому, навіть своїм, бо одразу очі наповнювались слізьми, як згадував ті страшні часи, що довелось пережити. Бувало, малою запитувала щось і він починав обережно розповідати, а потім якось махав рукою, відвертався, щоб ніхто не бачив плачу і розмова на тому закінчувалась.

Мітинг підходив до завершення і ті, що дрімали в школі на задніх партах починали помітно ворушитися. Проте їсти морозиво було ще рано. Попереду – тривожна хвилина мовчання та покладання квітів до пам’ятника загиблим воїнам-односельцям. Чомусь саме ця хвилина для більшості школярів видавалася страшною. Можливо тому, що в цей час мисливці, які стояли поодаль сільської ради і людського натовпу, видавали зі своїх рушниць у повітря потрійний залп. Діти прожогом кидались до меморіальних дощок і вічного вогню, щоб покласти свій скромний букетик, та знову чимдуж прибігали й ховалися в шкільну юрбу. А ще був дзвін… Як невід'ємна, болюча частина кожного мітингу. В ідеалі, він займав місце на пам’ятнику всім померлим в роки голодомору, але після того, як на бронзовий виріб, вагою 45 кг. (прим. авт. – найважчий із чотирьох церковних дзвонів, які йшли в комплекті і виготовлялись на замовлення кооперативом «Віра», Воронезької обл.) піднялися чиїсь недоброзичливі руки, дзвін виносили тільки за призначенням на відповідні заходи. Незмінним дзвонарем протягом багатьох років був батько, який перед завершенням мітингу поза натовпом непомітно прокрадався до пам’ятника під плакучою вербою і бемкав дзвоном так, що аж луна котилась селом. Від усіх цих звуків діти сіпались, а найменші з переляку заходились плачем і тулились до батьків.parad 09052019 4

Парад закінчувався, люди розбрідались хто куди, але в основному штурмували магазини, щоб накупити наїдків. Для ветеранів окремо накривався стіл у шкільній їдальні і хто ще мав сили, міг собі дозволити не тільки звичну кашу, а й бойові 100 грам. Дід Яків такі застілля відверто не любив. Проте вдома міг поїсти морозива за компанію зі своїми онуками. Свій парадний костюм він знову ховав до шафи, як і дзвін, що його заносили після урочистого заходу до архіву сільської ради.parad 09052019 5

Напевно, так само в глибинах людських душ ховались і спогади про війну. Про ті самі події, які майже ніхто з нас не застав, але багато чув від очевидців. Слухав і гадки не мав, як то все пережити, переболіти і не допустити. Минають роки, зеленіють весни, змінюються покоління. А тим часом із загальної кількості учасників бойових дій по сільській раді лишився один. Сьогодні йому не до параду. Лише б пожити… Хоч ще трохи пожити серед нас.

Юлія АНТОНЕЦЬ.     

Календар свят

Березень, 2024
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678
Міжнародний жіночий день.
9
День народження Тараса Шевченка.
10
Іменини Ніки.
Галини.
11121314
Іменини Венедикта.
15
Всесвітній день сну.
1617
неділя Прощення.
1819
Іменини Дарії
20
Весняне рівнодення.
21222324
25
Благовіщення.
День СБУ.
26
День Національної гвардії України.
2728293031
Пасха (римо-католики).

Онлайн-передплата

Лубенщина онлайн-передплата

Реклама

Замовити рекламу

Як стати журналістом

Привітання в газеті

Видавництво Лубни

Погода

Погода

Курс валют

Контакти

  • Адреса редакції: 37500, м. Лубни, проспект Володимирський, 43 (вхід з двору), 2-й поверх.
  • Телефон: +38(05361)61651
  • Телефон: +38(05361)74556
  • E-Mail: Lubenschina@ukr.net

Телефони

  • Директор підприємства (редактор) (05361) 7-45-56
  • Головний бухгалтер (менеджер з реклами) (05361) 6-16-51

Інформація

  • - Директор підприємства (редактор): Олександр Міщенко
  • - Індекси 61247. 61501. 61502
  • - Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації ПЛ 1240-497ПР

Угода

  • - За точність викладених фактів відповідальність несе автор
  • - За зміст та достовірність інформації у рекламі відповідальність несе рекламодавець
  • - Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій
  • - Редакція залишає за собою право скорочувати матеріали
  • - При використанні, або копіюванні матеріалів з сайту, посилання на сайт газети "Лубенщина" - обов'язкове!