Спрадавна чомусь повелася така думка, що в селі є абсолютно все, причому своє і обов’язково (навіть сумніватися гріх) натуральне. Треба воно чи не треба, буде з того користь чи ні, але відхрещуватися від натур продукту ну ніяк не можна. Надлишок всього, що є в господарстві можна збути на міському ринку, або на менших «хитрих» базарах, які є чи не в кожному невеликому містечку, або й селі. Та якщо хто не має такої можливості, то нажите добро можуть приїхати і забрати прямісінько з-під воріт. Ти – товар, тобі – живі гроші. Арифметика не складна і настільки всім доступна, що на селі цим користується майже кожен другий.
Люди здають все, бо ж навіть на якийсь непотріб, як то брухт чи макулатура, знайдеться покупець. Що вже говорити про молоко, пір’я, гарбузове насіння і горіхи. Наприкінці вересня, ще навіть коли вищевказаний товар не висох, не дозрів на городі, або взагалі міцно висить на дереві і не думає падати, селом починає роз’їжджати не місцевий транспорт. З машин різного калібру і форми лунає на всю вулицю одне: купляємо горіхи, пір’я, гарбузове насіння! Причому, щоб підсилити ефект, часто кричать просто в гучномовець. А це, зауважу, неабияк дратує місцевих. І мій батько був до цього особливо чутливим…
- Горлопанять, мовби ми тут всі глухонімі! – починав бурчати він. – Катаються по стонадцять разів на день, так, наче ми тільки те й робимо, що гусей патраємо, аж цур’я сиплеться, горіхи трусимо лантухами і на грядках одні гарбузи вродили. Ох і розвелося ж їх!
При цьому батько міг перейти на лайку і довго бубнів собі під носа, поки не вгамовувався остаточно. Та хіба ж є мить для спокою в селі та ще й в таку пору?..
В компанії з тими, що їздили і скуповували продукцію були й так звані «зазивали», котрі, нехтуючи воротами, заборами, хвірточками, замками й різного роду защіпками, – все таки проривалися всередину двору і маршем бравого козака йшли прямо до дверей хати чи порогу літньої кухні. А позаяк ще й роздивлялися, що де в дворі лежить.
Варто одразу сказати, що батько подібного нахабства на дух не переносив, а тому закипав швидше за будь-який самовар. І коли непроханий гість був за кілька метрів від хатніх дверей, ті раптово відчинялися й починався хвацький діалог, яким батько керував, наче якимось парадом.
- А ти хто такий і чого приперся?
- Драсті, дядьку, так ми ж горіхи приймаємо, може пір’я у вас є…
- Яке пір’я, в мене ще качки всі в ньому ходять! А горіхи по чом? – все ж цікавиться батько.
- По 13.
- Знаєш шо, чеши звідсіля, щоб я тебе не бачив. За таку ціну мої горіхи у мене ж і остануться.
- Так може поторгуємося? – наполягає покупець.
- Ти оглух? Шуруй, кажу тобі, звідки прийшов. Ти ще й у мене в дворі, а це приватна територія і тебе сюди ніхто не приглашав. Так шо бігом!
- Та я ж тільки спитати зайшов, чого ви, - виправдовується той.
- Як зайшов, так і вийдеш. Сказано – горіхів нема!
Останні репліки з уст батька вже звучали досить голосно і всю цю картину доповнював щедрий собачий гавкіт.
Нарешті через кілька хвилин оказія стихала і ґвалт припинявся. Але батькові все одно в душі було сердито, тому він міг ще якийсь час мовчати, переварюючи в собі чергову придибенцію…
Відтоді як не стало тата, минуло більше півроку. Якось непомітно, в щоденних турботах і хвилюваннях ми зустріли чергову осінь. Тільки вже без нього. Вересень потроху вдарив холодом і все в природі потроху почало ціпеніти, впадаючи в анабіоз. А в селі робота продовжувалася: треба було вчасно зібрати врожаї – поки не задощило, викопати моркву, буряк, встигнути по сухому все те добро спустити до погреба чи порозпихати по інших закутках. Листя хоч ще й трималося дерев і на вигляд ще зеленкувате, але під натиском вітру його вже носило по всіх усюдах. Осінні негоди щораз посилювалися і холод обтрушував з дерев останні плоди. Яблука досі, в листопадовій імлі, котяться дахом, важко гупають під хатою, губляться в пожухлій траві по той бік огорожі – до сусіда. Торохтять і останні горіхи. Був час, коли їх мов хто градом сипав і на квітник, і на собачу будку, і на лаву під двором. Не сказати б, що вродили рясно, але для себе назбирати якийсь клунок вистачало. І як тільки було навприсядки почнеш тарабанити горіхами у відро, так і дивись – нізвідки вигулькне хтось підприємливий і в супроводі машини почне заглядати чи не в кожне подвір’я із одним єдиним питанням: горіхи є?
- Нема, - відповідаю коротко, не відриваючись від справи.
- Де ж нема, як он збираєш!
- Це для себе.
- Ага, а потім як попріють і всохнуть почнеш здавати. Кому вони тоді треба будуть?
Я мовчки продовжую збирати горіхи, підтягуючи робочі рукавиці, щоб не сповзали. Чоловік якусь хвилину стоїть, як вкопаний, а потім безнадійно махає на мене рукою і йде далі вулицею, викрикуючи те саме єдине питання. Пообіцяв ще колись повернутися, бо ж може передумаю…
Дозбируючи, певно, останнє в цьому році відро, розгинаюся, хапаюсь за бік – поперек до таких вправ не звик. Відношу горіхи до комірчини, де зсипаю в мішок. Заодно, краєм ока помічаю знайому річ: біля ящика з тирсою, вся в павутинні і соломі стоїть догори дригом картонна пам’ятка для всіх тих, хто осінньої пори нишпорить селами і по п’ять разів на день скупляє «волоські» плоди. На картонній табличці великими літерами напис крейдою: «Горіхів нема». До горла відразу підкочується клубок спогадів. Натомість, я роблю глибокий вдих і вдячно посміхаюсь, згадуючи батька. Потому берусь за вже порожнє відро, забираю картонну знахідку і прямую з нею до воріт. Нехай знають – горіхів нема…
P.S. Пам'яті мого батька присвячується
Юлія Антонець.
