Коли я поверталася додому затемна, тягнучи за собою санки, в мокрих рукавицях і з закляклими пальцями ніг, бабуся надягала мені товсті вовняні шкарпетки, які дбайливо гріла на грубці до мого приходу.
У кухні пахло котлетами і цибулиним печивом, тихо грало радіо, дві кішки спали в кріслі біля вікна, згорнувшись інь-янем. Завтра вранці з санками за ялинкою.
Увечері розбирати коробки з іграшками. Потім Новий рік і подарунки! У шафі вже заховані новенькі ковзани. Ще віриться в дива, але вже не дуже в Діда Мороза.
За вікном падає повільний сніг, а попереду майже два тижні канікул! І все навколо твоє, все тобі і для тебе! І ця ялинка, і сніг, і Новий рік, і навіть теплі вовняні шкарпетки. Це було щастя.
Але хто тоді здогадувався про це, хто про це думав? У нашому побуті не було такого слова. Щастя … Це уявлялося чимось дорослим, що з нами трапиться, коли ми виростемо.
А дитинство – воно не про те…
Олена Касьян, “Листи Каті”.
Приватні оголошення, оголошення рекламного характеру, привітання та інші матеріали надсилайте