Наталія вперше відчула себе самотньою, коли дорослий син не привітав її з днем народження. Весь день очікувала. Потім почала хвилюватися, чи не трапилося чого? Під кінець роботи набрала Андрія сама.

Слухавку взяли з першого гудка.

-Ма, що у тебе? – почула такий рідний, такий знайомий, трохи дратівливий голос.

Певна роздратованість у розмовах з матір’ю – це було як правило. Весь час здавалося, ніби Андрій чогось сердиться.

-Вирішила поцікавитися, як ти? – відповіла Наталія, очікуючи із завмиранням серця на привітання.

-А-а-а, все добре, - відповів син похапцем. – Ну, пока, - і поклав слухавку.

І це все? Навіть не згадав… На очах Наталії бриніли сльози.

Вона згадувала, як піднімала сама єдину дитину, як намагалася виховати його чемним і співчутливим, як… Чому він удався не в неї. Весь час на зауваження про те, що слід зателефонувати привітати з днем народження першу вчительку, потім першу дружину, навіть якщо вони й розведені, батька, який не часто навідувався до нього змалечку, бабусю з того боку, родичів, знайомих, навіть друзів, дні народження яких знала на пам’ять, казав:

-Ти ж знаєш, у мене погана пам'ять на дати. Та й кому потрібні оті вітання? Вигадуй їх, тужся сказати щось хороше…

-Ну нехай батько, а бабуся, а Людмила? Невже тобі нема чого сказати хорошого колишній дружині? Ну тебе ж із нею дочка є. Подякував би за такий прекрасний подарунок десять років тому…

-Той подарунок мені дорого обходиться, - відповідав син. – Знаєш, скільки я плачу аліментів…

-Але ж вона твоя кровинка…

-Судячи з того, як її проти мене налаштували, - ні. І припини лізти у чужі справи. Старого не склеїш, - відповідав дратівливо і Наталія замовкала.

А це вже й вона, виходить потрапила до списку забутих дат… Наталія заплакала. Добре, що осіння негода і ранні сутінки приховували її сльози під окулярами. Люди думають, що то краплини дощу.

І раптом вона почула якесь тихе приглушене скімлення. Зупинилася біля зупинки автотранспорту. Прислухалася людина, чи собача. Ні, таки собача. Зазирнула за зупинку і очі у неї округлилися.

Навпочіпки там сидів чоловік і закривши руками обличчя плакав. Це було помітно по тремтячих плечах. Тонке скімлення виривалося з його пошматованої душі і не знаходило відгуку серед низьких листопадових хмар.

Наталія повагалася, а потім підійшла: що з вами?

-Сестра померла, - простогнав чоловік і глянув на Наталію повними сліз очима. – Вона єдина у мене, хто залишався. Тепер все.

І знову тишу осінньої вулиці розітнуло приглушене скімлення страждаючої істоти.

-Не побивайтеся ви так… - не витримала Наталія. - Все буває. Це – життя. Сестри ви не піднімете, а жити треба. Піднімайтеся, ходімте!

Аж тепер вона помітила, що крім усього незнайомець іще й добре п’яний. Тож рішуче взяла його під руку і спробувала змусити підвестися. Чоловік, мов мала дитина противився і ридав все гучніше.

-Та скільки можна? Чи ви тут збираєтеся замерзнути до ранку! – розсердилася Наталія.

Їй уже було не байдуже, що станеться з цим чоловіком середніх років, голомозим під холодною мрякою пізньої осені.

Вона підвела незнайомця на тремтячі ноги і спробувала вести у напрямку  останньої маршрутки, що саме під’їхала. Той ледве потрапив у прочинені двері. Водій хитнув розуміюче головою і зачекав, поки пара пізніх пасажирів міцно всядеться на крісла.

Доїхали до кінцевої. Вийшли. Наталія терпляче вислуховуючи п’яні теревені довела незнайомця до його двору. Зачинила хвірточку, прослідкувала, щоб той увійшов у хату. За фіранками спалахнуло світло.

Далі Наталія поспішила на зупинку. Але чекати наступної маршрутки було марно. Тому вона міцніше закутавшись у плащ почимчикувала у зворотньому напрямку. Ближче до опівночі потрапила до  свого помешкання. Промокла, змерзла, але якась щаслива, одухотворена чи що…

Через тиждень прикра пригода забулася. Аж раптом на зупинці, де вперше зустріла незнайомця побачила його знову. Цього разу у крислатому капелюсі, який вигідно підкреслював довге волосся, довгому плащі, шарфі, що звисав до колін двома кінцями.

Той сміливо підійшов до Наталії.

-Привіт, - відчувалося, що чоловік знову добре п’яний. Розумієш, був у компанії, - пояснив. – Нема і копійки грошей. Виручи. Треба дістатися додому. Я поверну найближчим часом. Хочеш, можеш записати мій номер телефону.

Наталія швидко занесла до пам’яті свого молільника названі цифри. Дістала гаманець.

-Давай сотню, - спокійно, наче це був її чоловік, вихопив із глибини кишені купюру незнайомець. – Найближчим часом поверну!

Він швидкою, трохи розхитаною ходою попрямував, але не на зупинку, а в напрямку найближчого магазину.

Озирнувся.

-Треба продуктів купити! – пояснив.

І знову зник на довгі кілька тижнів. Наталія очікувала побачити його чи не щоразу, коли підходила до знайомої зупинки. І знову розчаровано їхала додому, не зустрівши.

Відчаявшись, вирушила зателефонувати. У слухавці важко дихали.

-Хто це?

-Це я, Наталія.

На дому кінці діалогу почулося блювання. Потім важке дихання.

-Наталія, я здається травонувся з друзями грибами. Приїзди. Адресу знаєш?

І короткі, наче заклик про допомогу гудки…

Наталія підхопилася з дивану, як перелякана помчала за знайомою з першого разу адресою. Хвіртка не замкнена. Двері у хаті наопашки. Всередині накурено і набльовано, по диванах троє таких же як господар чолов’яг. Кожен в неадекватному стані. Наталія викликала екстрену медичну допомогу. Усіх госпіталізували. Потім з’ясувалося із важким отруєнням метиловим спиртом. Гриби, хоча вони і були присутні в меню того вечора були ні до чого.

Через три тижні Наталія забрала Сергія – тепер вона вже знала його імя, з лікарні. Той був слабкий. А оскільки проживав сам, то жінка вирішила, що тому потрібен догляд і забрала його до себе.

Син розсердився:

-Приютила алкаша. Ма, ти що зовсім?

Наталія не відповіла. Довгими вечорами вона слухала цікаві оповіді Сергія про його музичні виступи на численних сценах під час гастролей. І хоч це не були сцени першої величини, та в обласних філармоніях маестро скрипалю все ж доводилося виступати.

Сергій розповідав про зустрічі з маестро Мирославом Скориком і Назарієм Яремчуком, називав ще багато звучних імен. Ту ж Софію Ротару. Майже кожна оповідь закінчувалася спогадами про застілля в ресторанах, пригоди на набережних різних міст, ходіння на руках по мосту, стрибки у фонтани і інші його витівки. Для поліції він був маестро, творча натура з маленькими недоліками у вигляді п’яних витівок і приводів до відділку.

 Його виручали, витягували разом з чергової халепи, а він знову як нерозумне дитя, вляпувався в чергову пригоду зі щасливим завдяки друзям фіналом.

-Зникнути б від цих невігласів у мистецтві! – часто говорив Сергій. – Ти знаєш, я мрію жити якщо не на невідомому острові, то хоча б глибоко в глуші, де зміг би не відволікатися на пиятику, а писати чудові увертюри, музичні етюди алегро.

-То чому б і не робити цього, - запропонувала якось Наталія. – У мене у віддаленому селі є мамина хатина. Мама померла десять років тому. Хата зараз стоїть пусткою. Пускала колись квартирантів, але вони нароблять завжди якогось розгардіяшу, а я люблю порядок, - і притискалася маленьким зворушливим вушком до широких мужніх грудей свого чоловіка. Їй здавалося, що нарешті вона відшукала того, кому буде потрібна, хто живе не просто так, а заради високої мети – написати всесвітньо відомий твір. А Сергій міг таке зробити, якби тільки не постійні друзі…

Він міг просто зникнути на кілька днів. Наталія тоді місця собі не знаходила.

Бігала містом, обдзвонювала його співпляшечників, розшукувала. І знаходила у черговому притоні, п’яного і майже непритомного.

Везла додому, відпоювала, виходжувала і знову слухала чергові пригоди генія в світі ницих марнотратів життя.

Врешті Наталія таки умовила Сергія поїхати у село. Там вони провели чудовий місяць насолоджуючись красою природи і одне одним. Але час було виходити на роботу. Відпустка у Наталії завершилася. Вона із завмиранням серця попрощалася із Сергієм, пообіцявши прихати до нього через тиждень. А він, нарешті, отримавши спокій обіцяв взятися за написання партитури до скрипкового оркестру.

І ось через тиждень Наталія, обвішана сумками приїздить на материзну. Тут розкошує весна. Сонячні теплі деньки простеляють перед кожним перехожим порослі молоденькою травичкою стежки. У повітрі сонячно і привітно. Небо – можна поглядом втопитися – таке небо!

Але Наталію очікує хата-пустка, відімкнуті двері – настіж. Всередині якийсь випадковий кіт  доїдає на постелі упійману мишу. Посеред хати – купа пластикових пляшок з-під пива і скляних з-під горілки. На столі запліснявілі об’їдки чиєїсь трапези. Штори у кімнаті обірвані.

-Що за?

Наталія поспішає до сусідів.

-А, - махає худенькою ручкою бабця Маня. – Пив твій квартирант до білої гарячки. Потім бігав у трусах селом, намагався мого гусака сокирою зарубати – на закуску. А тоді пощез тільки його й бачили! Кидай, Наталю, свого ухажора. Ти жінка – кров з молоком. Нащо він тобі.

-Ви не розумієте, він – геній! – відповідає Наталія і бачить, що баба Маня таки не розуміє.

Доводиться все покинути і їхати у місто на пошуки Сергія. Там Наталія вчергове обходить і обїздить численні генделики, запитує, показує фото, обдзвонює численних друзів маестро. І лише на п’ятий день застає його у одного з лабухів на фазенді.

Сергій піддатий. Люто дивиться на свою рятівницю, яка приїхала, щоб його наставити на шлях геніального композитора.

 -Чого припхалася? – запитує прямо.

Наталія отетеріває. З нею так ще ніхто не розмовляв.

-Я питаю: чого ти припхалася. Не потрібні мені твої рятівні примочки! – люто говорить Сергій. – Дістала. Не люблю я тебе. Так використав. Все. Набридло. Праведниця свята Наталія.

Жінка стоїть мов обпльована. Дивиться на виліпленого власноруч генія і бачить, як з нього, наче сухозлітне золото, одна за одною пластинкою облітають вигадані чесноти.

Вона відвертається і йде. Йде, щоб забути, наче кошмарний сон тихе скімлення пораненої істоти за зупинкою, на поклик якого вона пішла і… обпеклася. На столі подертим аркушем з газети лежить недописана партитура для скрипки з оркестром – подарунок до її дня народження у листопаді.

Вона знову самотня. Тепер уже точно їй ніхто не зателефонує…

Олександр МІЩЕНКО