ЗВИЧАЙНИЙ ПОДВИГ

Як живуть рідні після поховання воїна? Однаково. У жалобі за полеглим сином, чоловіком, братом.

Сонце світить не так яскраво і світ перетворюється в суцільну круговерть подій, які не надто зачіпають свідомість. Бо там – він, той, хто  пішов і не повернувся з поля бою.

Коли до Наталії Василівни постукали у вікно її невеликого будинку на окраїні, матері здалося, що то осінній вітерець бавиться кватиркою. Восьмий місяць вона живе очікуванням – ні, не дива, очікуванням повторення сну, в якому її син сідає за стіл і посміхається.

-Я повернувся, мамо!

Але той сон сниться дуже рідко…

Жінка здивовано визирнула у шибку. Там, за вікнами, на подвір’ї стояло четверо чоловіків у формі. Один тримав квіти.

«Чи не адресою помилилися бува?» - подумала, поки відчиняла двері.

-Доброго здоров’я! – привіталися незнайомці.

_Добрий день! – відповіла.

-Ви – мама нашого побратима? – назвали ім’я її сина.

-Так.

-То ми до вас, - сказав найстарший, з квітами і вручив букет. – Прийшли подякувати за сина. Завдяки йому ми всі живі.

-Проходьте в хату, - взяла букет, посторонилася.

Чоловіки один за одним,  пригинаючи голову в одвірках, переступили поріг. Останній, спираючись на палицю, накульгуючи.

Запросила присісти. Почала пригадувати обличчя. Здається отой з сержантськими нашивками був на похороні… Та й іншого, того, який накульгує теж десь бачила.

-Не пам’ятаєте мене, мамо, - запитав сержант.

-Смутно, - зізналася Наталія Василівна, кладучи букет і клопочучись біля електрочайника – хоч чаєм чи кавою гостей почастувати.

-А я вас запам’ятав, на все життя запам’ятав тоді, на похованні нашого героя, та і сина вашого ніколи не забуду!

Жінка  охнула і розридалася…

-Я розумію – важко, - сказав найстарший з військових. – Та ми прийшли подякувати вам за звичайний подвиг вашого сина.

Сержант кивнув безвусому побратиму, майже хлопчакові, і той змінив Наталію Василівну біля чайника. Швиденько набрав води, за вказівкою матері знайшов і заходився розставляти на столі чашки на блюдцях, а з принесеного пакета видобув печиво, цукерки…

-Ми прийшли розповісти про порятунок, який забезпечив нам своїм життям ваш син, - сказав сержант. – Іване Сергійовичу, розкажи!

Найстарший, якого назвали Іваном Сергійовичем, кахикнув у прокурені вуса.

-Мамо, можна вас так називати, хоча я з вами ровесник, - поцікавився.

Наталія Василівна кивнула, піднісши хустинку до очей.

-У бою під Бахмутом нас було восьмеро трьохсотих. Мусили відходити. А як, коли троє легкі – можуть рухатися, а нас, п’ятеро – таких, що треба на собі нести. Сержант також. Він передав командування взводом єфрейтору і віддав наказ: залишити нас у погребі. При собі мали стрілецьку зброю… Позиційні бої – вони такі, що сьогодні відступаємо, а завтра втрачену ділянку можемо відбити назад. Словом, хлопці пообіцяли за добу повернутися…

-Ваш син був поранений у ногу, - додав сержант. – Уламком міни перебило стегно. Я отримав кульове в груди, Іван Сергійович он з Валерієм і Романом – множинні мінно-вибухові травми. Крили нас з мінометів не по Божому…

-Так, порятунок був у тому, щоб позбутися обузи і відійти, - сказав Іван Сергійович. – Нас замаскували. Вхід до погреба заставили шифером, закидали гіллям і травою. Але рашисти все ж його відшукали. Котрийсь відчинив зрешечені  двері.

«Кто єсть внізу?» – гукнув.

Ми – ні пари з вуст. Вступати у бій з невеликим боєкомплектом – самогубство. А так, може, пронесе… Якщо не виявлять.

Вороги нагорі вирішили не ризикувати. Кинули в погріб гранату. Вона відскочила від останньої сходинки і впала саме під руку вашому сину. Він лежав крайній.

Секунда на рішення… Всі або він один. У темряві відчайдушно зблиснули його очі. У них було все – прощання і відчай, і щось таке, що не передаси словами. Одна лише мить… Ваш син мовчки накрив тілом несподіваний подарунок від ворога. Пролунав вибух. І все. Рашисти для певності дали чергу з автомата. Постояли, прислухаючись. Вони навіть не здогадалися, що хтось ось зараз віддав життя. А потім вороги пішли – не ризикнули спускатися вниз.

Ми пробули у погребі півтори доби, доки наші не відбили позиції. Хлопці були здивовані знайти нас живими. Відразу відправили у тил на лікування.

-Словом, вижили завдяки звичайному подвигу вашого сина, - підсумував розповідь Івана Сергійовича сержант.

З очей матері лилися сльози. Плакали і мовчазний солдат з паличкою та Іван Сергійович.

За скорботними розмовами пригостилися чаєм.

Наталія Василівна розчулена такою увагою розповідала хлопцям про буденні клопоти. А вони уважно слухали. Бо від тих розповідей віяло спокійним мирним життям, якого вони так прагли.

-Невістка з онуком буває у мене нечасто, - ділилася мати. – Якось відносини у мене з ними не склалися. Хлопчику сьомий рік. Він дуже любить батька. До цих пір чекає його. Каже: тато прийде з війни і ми підемо з ним на ставок рибалити. Для малого риболовля – все. Пару разів розповідав були вони влітку на риболовлі з невісткою. Каже – не те. То волосінь у деревах заплутається, то снасті порвуться. Так нічого не впіймали.

-Так, батько є батько, - зітхнув Іван Сергійович. – Моїм онукам теж по сім років. Ростуть без чоловічого крила. Але історія там зовсім інша – дочки як швидко повиходили заміж, так швидко і розлучилися. Ото хіба дітей народили. А я так кажу своїй старенькій: діти то на щастя, підіймемо разом. Вояки Україні треба. Вони вже зараз такі завзяті – у війну на вулиці грають…

-Бодай її не було, тієї війни, - зітхнула Наталія Василівна.

-Да-а-а, - протяг задумливо солдат з паличкою. – А у мене дітей поки що нема. Та й дружини теж. Не встиг сім’єю обзавестися…

-А чому так? – поцікавилася мати.

-Та все думав: не на часі. Ось грошей зароблю, квартиру куплю, щоб було де жити. Хоча б двушку… А це дивлюся, згаяв час. Тепер треба надолужувати.

-А скільки тобі? – поцікавився наймолодший із компанії.

-Тридцять чотири…

-Які твої роки! – вигукнув Іван Сергійович. - Ще встигнеш.

-Ровесники, - відповів сержант. – У мене троє… Старшій чотирнадцять. Дівка.

-О та ви багатодітний батько! – здивувалася Наталія Василівна. – Чому ж воюєте.

-Сам настояв, - відповів сержант. – Я ще з чотирнадцятого року доброволець. Не можу без побратимів. Тут усе ясно, а на гражданці – оця улесливість, нещирість. Не можу бачити улесливі пики.

-Да-а-а, - щось про своє вкотре зітхнув воїн з паличкою.

-А я звик, - відповів Іван Сергійович. – У кожного своя доля. На свою – не скаржуся.

-Спасибі, мамо, за гостини, - підвівся сержант. – Нам час.

Він постояв, повагався, а тоді видобув із кишені бойову нагороду «Золотий хрест» і вручив його матері побратима.

-Він заслужив! – сказав.

Обійнялися, попрощалися зі сльозами на очах.

А коли вийшли за ворота, наймолодший боєць запитав:

-Товаришу сержант, а навіщо ви свою нагороду віддали?

-Знаєш, Романе, ми живі завдяки її синові – і це вже нагорода. А для матері – медаль – безпосередній зв'язок з ним. Хай. Я ще собі навоюю! Які наші роки! – пожартував.

 -Молодець, сержанте! – похвалив Іван Сергійович. – Добре зробив.

А воїн з паличкою тільки протяг:

-Да-а-а… - і додав: - Війна будь вона неладна.

Військові поспішили у справах, а мати дивилася услід синовим побратимам і благословляла їх на довге життя без страждань та поранень. А ще молила Бога про дарування Збройним Силам України якнайскорішої перемоги.

Олександр МІЩЕНКО