Ця собачка з виразом очей, що ніби вибачаються, живе на вулиці. Мешканець багатоповерхівки зі звучним іменем Георгій Володимирович – дідусь з борідкою клинцем і в сильних окулярах та з ціпком, інкрустованим бронзовими вставками, каже, що колись у минулому житті Жулька певно була сварливою секретаркою у їхньому науково-дослідному інституті. Але доказів на те не має.

 

Натомість голова будинкового комітету тітка Валька каже Георгію Володимировичу просто в очі:

-Совсім з ума вижив дєд!

І кляне собаку на чім світ стоїть.

Жулька її теж не любить, бо у відповідь починає верескливо гавкати, ніби передражнюючи. Ото поки тітка Валька оре і собака гавкає, у будинку триває художня вистава – відчиняються вікна і найбільш громадсько активні сусіди починають видавати коментарі на зразок.

-А не заціпило б вам обом!

-Валько, чого ти до тієї сучки пристала? не гавкай сама, бо все одно її не перегавкаєш!

-Приспати її (собаку), це ж вона всяку заразу може розносити, а в нас діти!

-Валентино Павлівно, ідіть до служб, хай цю псину приберуть звідси, вона ж може, скажена!

І так триває доти, доки обоє, тітка Валька і собака Жулька, заморяться, огризнуться кожна одна на одну і розійдуться, а сусіди перелаються, і знову двір замовкає та поринає у полуденну літню дрімоту.

Дехто каже, що це тому, що з синовою дружиною ніяк спільної мови не знайде – не так вона дитину виховує, мала зовсім від рук відбилася.

Треба сказати, що Жулька з’явилася у дворі зненацька. Просто десь взялася і все! Ніби з неба впала. Облюбувала куток між баками для сміття і старою березою і заявилася про свою власність дзявкітливим голосом. Її спочатку ганяли, але попри всі зусилля собака відстояла свій куток і на неї перестали звертати увагу. Георгій Володимирович почав підгодовувати тварину і вона прижилася.

А кілька стареньких бабусь, що царювали на лавочках під під’їздом, мали щоденну тему для розмови.

-Ага, від собаки тої і користь є. Ото олігарх ставив свою машину під вікнами – тепер нє, не ставить – не хоче, щоб знали, коли він додому повертається вночі. Бува об 11-ій, а бува і пізніше, в комендантську годину, - розмірковує одна.

-Нє, що не кажіть, а собака ця до пори до часу, поки яку дитину не вкусить! – заперечує інша.

-А чули позавчора, як Вальці від неї (собаки себто) дісталося! Та якраз сміття пішла викидати, то наша Жулька я-я-а-к гавкне з-під бака! Як у неї (собаки, себто) серце не розірвалося!

Отак сидять і замість дівчачих залицяльників (їх не бачать) Жульку обговорюють.

Щоправда та мала, чого правди таїти, припаскудний характер, бо була страшенною злодюгою та ще й фетишисткою. Тобто полюбляла красти різні речі. Дуже скоро з розвішеного прання почали пропадати різні дрібнички – дитячі шкарпетки, панамки, наволочки, з пісочниці – іграшки: машинки там всякі, ляльки, формочки для пасочок, лопатки, а останнім часом навіть дитяча взувачка. Так-так Жулька потягла нові туфлики дочки будинкового комітету, придбані тій на свято 1 вересня і необережно залишені біля пісочниці, щоб не забруднити, поки дитина десь відвернулася з подругами – туфлики, мов лизя злизала! Тож навіть заступництво Георгія Володимировича не допомогло – терпець у мешканців багатоповерхівки увірвався.

Тітка Валентина, яка постраждала в цій історії найбільше, бо відшукала погризений туфлик своєї принцеси напівзаритим за сміттєвими баками гладкошерстою злодюжкою, вибухнула лайкою на чім світ стоїть. І привселюдно пообіцяла Жульку «зничтожити» того ж дня!

Георгій Володимирович намагався її відмовити втілювати в життя погрози, аргументуючи це тим, що тварина не винна та ще й з цуценятами (Жулька мала ось-ось ощенитися).

-Ви б з нею ласкою, заслужили її довіру.

Але у тітки Валентини прояву ласки вистачило лише на два-три рази, тому вона, не заморочуючись, швидко заткнула «учьоному біглєцу з Київа» рота власними порадами іти у багатьом відомому напрямку. Георгій Володимирович тільки знизав плечима, бо не міг протистояти натиску грубої лайки і пішов геть.

Покару жінка придумала страшну: купила шматок дорогої ковбаси, натикала у неї поламаних голок для шиття і віддала собаці. Жулька таке як їла.

Тітка Валентина потирала руки і вже готувалася святкувати перемогу. Аж ні! Собака наступного ранку зустрічала її галасливим гавканням, ніби знаючи, хто її збирався позбутися.

Ненависть між жінкою і собакою зростала. Валентина не могла вже і з під’їзду вийти, щоб не бути обгавканою Жулькою, яка з’являлася мов з-під землі, тільки-но голова будинкового комітету робила кілька кроків назустріч сонцю.

-А б-б-бодай тобі вдавилася тим гавканням! – лаялася тітка Валька, відмахуючись на тварину сумкою для продуктів.

Все змінилося, коли у Жульки в норі під березою з’явилися цуценята. Вона раптово припинила красти речі, стала ласкавою до людей і перестала тероризувати навіть найбільшого ворога – Валентину Павлівну.

Цуценят через якийсь час роздали. А Жулька стала повноправною мешканкою двору. Бачачи таке діло, тітка Валька перетворилася на найбільшу зоозахисницю бездомних тварин. У неї тепер в квартирі мешкає четверо кошенят на перетримці. Жінка опікується також черепахою, яку залишили переселенці – онучаті племінники дорогою до закордону, а ще двома хвилястими папужками, в яких душі не чаїть.

До того ж характер у жінки змінився в кращий бік. Стала жалісливішою і уважнішою до оточуючих, не вибухає через дрібниці. І навіть у родині справи залагодилися – більше не скандалить з невісткою. Навпаки зблизилися. Особливо після того, як сина призвали до ЗСУ і він воює під Авдіївкою.

-Спасибі Жульці, я наше переродилася, - каже Валентина Павлівна. – А я її вбити думала. Яка тільки у нас в дворі розумна собака!

Щоправда, щеплення від сказу Валентина Павлівна своїй чотирилапій подрузі все ж зробила. За свій кошт. З попереджувальною метою.

Олександр МІЩЕНКО