Життя у баби Людмили в 1945 році розпочиналося добре. Народилася у невеличкому приміському селі Лубен. І все у тому селі було маленьке: і школа, в яку бігала з трирічного віку, бо мати працювала в ній прибиральницею, і ставочок, де разом з однолітками хлюпалася цілісіньке літо, і їхня родина, де з війни не повернувся батько – загинув у переможному році. А де похований – хтозна. Ото тільки повідомлення прийшло: «безвісти пропав на Берлінському напрямку».

Найбільшим спогадом дитинства у Людмили лишилася мандрівка в Лубни. Вийшли тільки-но на світ благословилося – і пішки через яр натоптаною стежкою почимчикували до райцентру. Разом з ними ішли односельці – хто на базар, хто до рідних у справах, хто так, витрішки ловити. Більшість – на базар. а тому були обвішані кошиками з рогозу, торбами з мішковини, дехто, багатший, мав рюкзак-заплічник з війни, а зовсім багаті – трофейний велосипед.

Через півтори години були на окраїні міста, а там до базару в центрі – рукою подати. Прийшли, розташувалися, почали торгувати – мати винесла молозиво – саме коза окотилася, трохи весняної зелені з городу. Людмилі дуже хотілося молозива, але зась! – то для містян. Бо черевичків хотілося ще більше. Скільки їй босоніж до школи гасати – 13 років – піддівка.

І треба ж такому статися, якраз, коли мати відлучилася, до Людмили підскочила циганка. Слово за слово, каже:

-Буде дівонько, у тебе три хрести, які нестимеш до смерті!

Та й виманила виручку за крам.

Мати прийшла і тільки руками об поділ вдарила:

-Та ти що, здуріла зовсім! І що ж вона тобі нагадала?

-Що буде у мене три хрести до смерті.

-Тьху! Та за таке гадання не ти тій стервині, а вона б мала тобі заплатити! Ну чекай, будеш тепер боса до самих морозів ходити!

То виявилося неправдою, бо мати таки стяглася на 1 вересня доньці на дешевенькі туфлики-лодочки. І Людмила пішла у свій сьомий клас, як інші діти.

А те гадання й забулося.

Людмила викохалася дівкою нівроку. І вже у випускному класі була така, що могла запросто піти за студентку. Все було при ній. І висока, і туго збита, і литки мала округлі і спереду, і ззаду – є за що оком зачепитися. Бігала на танці до клубу у сусіднє село, де й навчалася у школі в 9-11 класі.

А там місцевий хлопець-гармоніст. Таке худе та мале, але на гармошці сипле, як із міха. Молодь витинає закаблуки і Людмила разом з усіма. Та не зупиниш!

А одного разу закрутило її до лавки з гармоністом. Стала, на деревину зіперлася. А він тільки цьом! її між програшами у губи.

-Не образилась? – запитав.

-Ні… - відповіла. А в самої серце калатає, мало не вистрибне з грудей. і Очі в землю потупила.

-Ну то й добре! – сказав і знову посипав дрібними переборами по кнопках.

Людмила одно на нього дивиться, стоїть поряд, не відходить. А гармоністу – байдуже. Грав до самісінької опівночі. А тоді ще з хлопцями з села пішов самогонку пити. Людмила слідом.

-Чого ти її не проженеш? – питали хлопці.

А він тільки:

-А, хай іде, якщо хоче!

До третіх півнів так насмоктався, що своїми іти не міг. То Людмила – дівка міцна, завдала під насмішки хлопців гармоніста собі на плече, гармонію в ліву руку взяла, та й понесла до його дому. Там посадила під вікнами на лавочці, у віконце постукала, а сама за кущами сховалася. Діждалася, доки мати з батьком сина в хату заберуть. А тоді вже й сама у сусіднє село попленталася.

Було їй тієї ночі під ранок від матері, яка лаяла дочку на чім світ стоїть, та останніми словами шпетила, мовляв, гуляща і в подолі принесе…

А наступного вечора ще й від порятованого рятівниці дісталося: на танцях став однією ногою на табуретку, де сидів і вліпив Людмилі ляпаса. Бо малий був на зріст до її обличчя не діставав з полу. Але те тільки скріпило їх непрості стосунки. Як не гуділа молодь в селі, а через півроку, на Михайла зимового вийшла Людмила заміж за гармоніста.

Жили у нього в хаті. Та тільки погано жили. Іван пив, шлявся по танцях, де грав на гармошці і все дорікав Людмилі за зіпсоване молоде життя. А коли знайшовся син, взагалі заявив, що той нагуляний.

Ось тоді і згадала Людмила про свої три хрести, які їй нести до скону. «Нічого, – заспокоювала себе. - Аби син щасливим та здоровим виріс, а я вже якось упораюсь». І як не ставало гірше, а від Івана не йшла, берегла сімю, ходила на роботу в рільничу бригаду – буряки сапати.

Та горе не спить – загинув її Іван на роботі. Був трактористом та якось п’яненький упав під час оранки з трактора і плугом його на смерть перерізало. Поховала коханого. Стала жити з донькою семирічкою удовою.

Скільки і хто тільки до неї не сватався – всім відмовляла. Люди казали: не може забути свого Івана. А вона з жахом згадувала його п’яні вивідки і заміж – ні ногою. Аби новий хрест не взяти собі на плечі.

Згодом горе забулося – буряном поросло. Так син, ставши на ноги, одружившись та переїхавши до сватів у Лубни став випивати. Людмила спочатку нічого не знала. А тоді раз в гостях, як побачила, так і обімліла. Розкуйовджений, з синцями під очима, відсутнім поглядом, весь оббльований на правій холоші – викапаний Іван. Вона навіть спочатку рукою по очах провела – хотіла те марево змахнути. Ні. Стоїть, миршаве, в батька пішов, хитається.

-Та у тебе ж дружина, та у тебе ж син росте! – почала виказувати, а той матері тільки на! – кулаком межи очі. Так зірочки і за ряхтіли!

Згадалося гадання циганки про три хрести, які Людмилі нести до смерті. Хто сказав би – не повірила. А так не одного разу згадувала рідну матір і її слова, сказані в дитинстві на базарі.

Через рік забрала Олега до себе додому. Вигнала невістка разом зі свекрами такого зятя. І знову щоденні п’янки, постійні сікання до матері з кулаками. Але Людмила все ще була доволі дебелою жінкою, то скрутить непокірного сина, завдасть не плече і несе додому з міста в село знайомою доріжкою через яр у село.

Невістка теж Людмила скоро заміж вискочила. Теж невдало. Потім ще втретє – і знову не так. Баба Людмила ходила, просила її назад заради сина з чоловіком зійтися – ні! Народила двох дівчат. Підкидалася з усіма трьома дітьми то до матері з батьком то до свекрухи. Людмила раділа тим відвідинам. Дітей, що синових, що невістчиних жаліла. Яблучками пригощала і кашкою, борщі, супи їм молочні варила, варення. Раділа, що хоч онука має.

Так і жили, доки не трапився у Олег цироз печінки. Похирів з три місяці, а пити не кидав, та й помер, весь жовтий з виду в 40 років, у страшних муках.

Поховала сина. Хату продала – не могла у ній після того жити і переїхала жити у Лубни, на окраїну в невелику кімнату у хаті на чотирьох хазяїв. Все, що могла придбати на виручені за материзну гроші.

І думала – доживатиме, життю радітиме. та тільки й тут доля наздогнала бабу Людмилу. Почав онук до неї вчащати. Іноді й на ніч лишався. Раділа старенька, що рідна кров її не забуває. Дуже нагадував їй сина з чоловіком – такий же дрібний, невисокий – не передалися її гени по жіночій лінії.

Та тільки нервовий хлопець якийсь, смиканий. Коли нічого, а коли й слова йому поперек не скажи! Списувала все на теперішню екологію, Інтернет та гаджети. Аж воно зовсім не те виявилося. Коли прибігла роздратована невістка, баба Люда якраз перебирала сушку, щоб іти на базар.

-Що це ти за притон у себе в хаті для наркоманів влаштувала! – кричить.

-Який притон? – здивувалася. – та у мене нікого й не буває тут. - Один Валерчик ночує.

-Ти зі своїм сином мені життя перевели! – кричить невістка. Той алкоголіком був. цей у наркотики вдарився. А щоб рід ваш увесь…

Баба Людмила жахнулася: як можна рідній кровиночці – сину, хай він і не від коханого чоловіка, а по зальоту народжений, – таке бажати!

Не вибачила вона Людмилі тих слів. Розсварилися навік.
А онук Валерчик знову до неї вчащати почав. Баба Людмила віри не йняла – така дитина. Спитала якось, а він їй в очі світлими Івановими, сонячними Олеговими очима як глянув:

-Бабцю, та ти що? Не наркоман я! – вона повірила і більше не запитувала.

Та тільки через деякий час нервові зриви почастішали, з’явилася спочатку з ним одна дівчина, переночували обоє, потім друга, третя, а потім компанії став приводити. Сидять до ранку про щось там гомонять, музика на весь куток грає. А її навіть на поріг кімнати не пускають. Ховаються з чимось, регочуть, як ті навісні.

Згодом нервові зриви Валерчика перетворилися на постійний його стан.

Кричав:

-Давай пенсію, давай гроші.

А коли одного разу вхопив бабу Людмилу за плечі з такою силою, що малою душу не витряс, зрозуміла: це її третій хрест. І жити з ним старістю до смерті, бо онука, зважаючи на вік, вже не подужає, хай він там який не дрібний та худий.

Ганяв її з сокирою довкола хати, все копійчину вимагав. А де її взяти, як немає.

Молила вже Бога, якби скоріше та щоб ураз, без мук. Втікала ж, бо жити хочеться. Вночі у неї єдине місце спокою на вулиці біля сусідського подвір’я. Одного разу навіть відчаялася, підійшла до дороги, стала на узбіччі. Буде їхати авто – кинуся під колеса. Та щось довго ніхто не рухався. У неї від серця відлягло. Подумалася: хай уже я загину, так ще й комусь горе заподію – за збиту людину водієві строк світитиме. За що так людину наказувати?

Взимку у сараї мерзне, доки в хаті все стихне.

Загалом намагалася і на очі онукові не потрапляти – знову в усьому винна будеш.

А померла все ж таки від його рук – побив, сердешну, до напівсмерті. Зателефонувала до рідні у село. Попросилася день-два перебути. А ті, коли забирали стареньку, - побачили, що вона не житиме. Так і сталося. Через п’ять днів баба Людмила віддала Богові душу. Помирала важко, та нікого не винила.

Казала:

-Сповна намучилася, пронесла три хрести через життя… І доста. Хай хоч далі в роду, якщо він продовжиться – цього жаху не буде. А я вже хоч в дитинстві добре пожила у рідної матінки. Поховайте мене біля неї та хоч хрест встановіть, бо у мене ні за що. А ні, то хай і так буде…

Олександр МІЩЕНКО