Спішити вже не треба. Нема нічого в цьому байдужому світі, що б манило, гукало й захоплювало його. Нічого... Хіба, що рожевий захід самотнього сонця... Бо сонце було теж, як він - одиноким... На все велике небо, на всю його бездонну блакить є лише одне таке сонце.
Одне... Тепер і воно котилося в свій незбагнений світ, лишаючи йому тремтливі сутінки, після яких неодмінно наступає темінь...
Хочеться йти, йти, йти... Безупину, слухаючи тріскучу симфонію сухої трави під ногами, міряти осінь старечими кроками, випиваючи втомленими очима залишки пограбованого першою памороззю літа.
Життя минуло... Ні...воно пролетіло, мов незбагненний, невидимий нейтрон. Десь в іншому світі - друзі, мрії, лагідні, сільські вечори на ганку, в тихій розмові з батьками, далекі липневі грози й кислий смак, ще не достиглих вишень... Тепер, ось тут, сьогодні... тільки думки, голоси з минулого, і ця стежка... Стежка... О... в позаминулій вічності стежка ця була іншою - всипаною курявою, де кумедно губилися чиїсь, ще маленькі сліди, від босих ніжок. Його сліди... то були його сліди...
Тепер вони розтанули в часі, травах і в просякнутій тисячами дощів, землі. Стежка ледве проглядалась крізь сухі, торішні буря'ни й зникала аж за забутим, дідовим дворищем. Бур'ян хрустів, сонце поволі ховалося за древні осики, ноги шукали де стати, очі...а очі раптом здивовано підняли зіниці... Боже, мій!.. Невже це він?! Невже...
Старий повільно, мов до кришталевої амфори, наблизився до покрученого, наполовину всохлого клену. Так, це він. Це той самий клен, якого сто років тому, а може й більше, він не дозволив своєму діду спиляти... Так це дерево й лишилося на краю городу височіти, виглядаючи з краю села вітрів. Та гілка, на якій колись батько зладнав йому гойдалку, тепер була такою недосяжною, великою й до сьогодні зеленіла... Диво... Інше гілля, здавалося, потроху вмирало, всихало й осипалося.
Старий обережно погладив дерево.
- Ми обоє постаріли... - Прошепотів, оглядаючи друга дитинства.
Сонце розлило рожеву фарбу на гілля, вітер перебирав поодиноке листя.
- А, пам'ятаєш, як високо я гойдався? Мені тоді було так весело й так страшно... І... я бачив, що там - за дахом хати... Я бачив аж до яру, до лісу... Пам'ятаєш?
Листя шелестіло... вітер затих, мов слухав дідову, давню історію.
- Я вже, мабуть втратив розум... Це, напевне, від старості... Кажуть ото - "що старе, що мале"... Якісь дивні бажання, почуття... Так...
Дід знову погладив клена:
- Виріс... Ти виріс... Давно я тут не був... Бач - мій дід мене тоді послухав... Ага... Хм... Ех... Дитинство... Чи радів би я, якби, як ото колись, піднятися вище вишень, вище даху..? Хе... Старий нікчема... Я змалку - дивак... Вірив, що ти мене чуєш... Приходив жалітися або ділитися якимись смішними радощами... Їй-богу - дивак...
Сонце вже, малиновим пензлем фарбувало верхівку клена. Час іти додому. В порожню хатину. Слухати цокання годинника, шурхіт нічного метелика на шибці й годувати старого пса.
Щось м'яко торкнулося правого ліктя. Потім вітер став теплішим. Чи то здалося?.. Трава шурхотіла, мов відпускала його ступні, дерево захиталося, світ загойдався... Що сталося? Я падаю? Вмираю? Що це?..
Повільно, лагідно, наче в човні, він... поплив... Ні... земля відпустила його немічне, важке тіло, вітер огорнув його, листя клена, мов дивний калейдоскоп, затанцювало довкола тисячами маленьких, зелених метеликів і... ось він - ліс, давній, прохолодний яр, дворище, де колись стояла батьківська хата... Повітря збилося в легенях, провалилося в серце, покотилося в грудях, аж... радість вигукнула птахою, яку випустили з клітки...
І вже не важливо, як це відбулося, яка сила підняла його... Не важливо... Чудеса ж бувають... Старий, ледве стримуючи ще один крик, насолоджувався сонцем, що ховалося за село, на далекий, яр, у тумані, на забуті вишні, на батьківське, давнє подвір'я й плакав...
Микола КОЧЕРГА
