МОЇЙ ПРАЩУРЦІ
Мабуть вона вже не була дикунка.
Вже був у неї із каміння стіл.
Вона вже вміла говорити лунко,
І ковилою устеляла піл.
Щось шкварила у саморобній печі,
Всміхалася до неба уночі,
Порівнювала незрівнянні речі,
Бо місяць схожим був на рогачі.
Вона була чудною аж до млості –
Ходила в степ дивитись на качат,
Вона косуль заманювала в гості,
І дику моркву рвала для зайчат.
Свою печаль зав’язувала в коси,
А радість – розвівала на вітрах.
Вона журилась, як жовтіла осінь,
Й ховала взимку до печери страх.
Бо як бриніли лук із тятивою
Вона не ждала крові і їди.
Здавався лук їй смертною бідою,
І вбитій птиці ставила води.
Їй були схожі: зірка – на сніжинку,
А сонце – на той жар, що шаленів,
Вона в собі відшукувала жінку,
І дивувалась з образів і слів.
…Тисячоліття йти було до рими,
Але вона уже щось віднайшла.
Як сарна, наполохана й ранима,
До джерела пізнання підійшла.
… В моїм роду не хвастали ріднею,
Й не знали поетичних голосів.
Лише моє начало там, із нею,
З прародичкою давньою моєю
Край джерела, край кам’яних часів.
Наталя Баклай
