-Мамо, а де наші з Іваном весільні ложки? – запитала Валентина у матері.

-Та хто їх зна, подивися на комоді, - відповіла та.

-Дивилася. Нема.

-То звідки я знаю, - знизала плечима Тамара Йосипівна і пішла собі клопотатися по господарству.

Марина ще раз передивилася найвіддаленіші кутки в серванті, комоді, навіть на антресолі зазирнула, - нема. І де вони могли подітися?

Сьомий рік живе подружжя Івана та Марини разом. Дітей Бог не дає, хоча вони й стараються. Частенько стараються. Так, що Маринин батько колись не витерпів та зятеві на вухо пошепки сказав:

-Ви там того, тихіше якось той… А то нам з бабою, якось ніби невдобно…

А так – все добре. Бездітна сім’я живе в коханні та злагоді. Все в дім, все до ладу. Машину купили, ремонт в хаті зробили. На море їздили до війни щороку. Та й так гостей запросити, посидіти влітку в альтанці в садку, взимку у залі.

Ото тільки, коли друзі дітей з собою беруть, то Марині руки так і тягнуться до малечі. Погуцикати на колінах, побавитися з нею. Хлопчики і дівчатка охоче йдуть до тьоті Марини, пам’ятають як з нею завжди весело та привітно, як вона їм рада.

Марина зітхнула. Чому так? У одних жодної дитини, а іншим Бог п’ятеро дає. Та в такі умови, що ні одягу до пуття нема, ні їсти – одну цукерку на всіх ділять, ще й батьки питущі. Яка причина?

Їздили до репродуктивного інституту, і в поліклініці спостерігалися. А тільки дітей як не було так і нема.

І знову день за днем, щоб відволіктися від настирливих думок жінка поринала у робочі будні. Бухгалтерські звітності, обрахунки. Залишалася залюбки навіть опісля роботи. Директор хвалив. Завжди вона в числі кращих. Грамоту на свято – це як зазвичай. Преміями теж марину не обходили.

Одного вона не любила, коли втручалися в особисте життя, бажаючи за кожним разом діточок побільше. На день народження і на новий рік, на жіночий день і на професійне свято – День бухгалтера – ні-ні, а хтось і зажене шпичку у самісіньке серце:

-Щастячка вам, Марино Олексіївно. Залишайтеся такою ж красунею і чарівною жінкою, злагоди і любові в сімї, здоров’ячка на довгі роки, успіхів в роботі і діточок побільше.

Оце «діточок» стало в колективі каменем спотикання. Кожен під час будь-якого зручного випадку знову і знову поцікавиться:

-Як там, козака чи козачку не надумали заводити?

Або

-Коли вже ви з Іваном онуків дідові з бабою подаруєте?

Чи

-З дітьми не тягніть.

А нащо Марині ті поради, коли вона і рада б дитину народити, так не виходить навіть завагітніти.

І так з року в рік – одне й те ж. Так промайнуло десять і двадцять років подружнього життя. Жінка змирилася з бездітним становищем. Спочатку боялася, що Іван її кине. Але ж ні – такий же ніжний та співчутливий, як і колись. Дивиться на неї закоханими очима, в яких блищать іскорки безмежної любові. Щоправда, вже не кидається як раніше роботу у неї з рук виривати, плече підставляти, коли мішок з картоплею поперед себе тягне, а чи город береться полоти. Та й сам трохи полисів, трохи потовстів, трохи став повільніший. А так все, як замолоду.

Засульчани милуються подружньою парою. Один одному вони з Іваном під стать.

Але ось захворіла свекруха. Онкологія. Танула на очах, як воскова свічка. За півроку зотліла – одні очі на обличчі лишилися.

Мучилася довго. Та якось одного дня, уже перед відходом покликала Марину до себе в спальню.

-Закрий двері! – наказала. – Ось що я тобі хочу сказати... Покаятися хочу… Памятаєш да-авно ти весільні ложки шукала? Не знайдеш ти їх. Ніколи. Бо я, прости мене грішну, не хотіла, щоб ти з Іваном одружувалася.

-Мамо… - згадала Марина давно забуте. - До чого тут це? Мені Сашко ніколи не подобався.

-А дарма. Сашко – він такий… Ото тільки чотири рази жонатий був. Все кращу шукає. Дітей у нього купа, хоч і по всьому світу, але… А з тобою б він жив. Я й перед Іваном тебе через сусідку обмовляла. Буцім-то не перший він у тебе, що зустрічалася з парубками до нього. Не повірив.  

-А Сашко – повірив… - сказала Марина.

-Ну, то так треба було… - зітхнула мати. – Про що це я? Так ось. Про весільні ложки. Я… ваші з Іваном весільні ложки таємно через два місяці після свадьби у труну діду Макару поклала. Пам’ятаєш, був такий у нас на вулиці?..

Марина скрикнула.

-Правда, моя рідненька, правда. Взяла гріх на душу, щоб діток у вас не було… Закляла ті ложки на бездітність і під праву руку під час похорону у гроб підсунула. Думала, поможеться, розбіжитеся. Та не вийшло… Не вийшло розвести вас. А час втратила. Тепер у вас немає дітей. Та і я онуків на колінах не побавила. Злоба мене тоді засліпила, злоба… Якби ж я знала. Якби ж знала. Прости мене, доню, хоча б перед смертю. Бо важко, ох як важко мені на той світ відходити…

Марина сиділа, закривши лице руками, а крізь пальці рясними потоком лилися прозорі мовчазні сльози.

Ні, вона не вірила у прокляття, вона тільки не могла зрозуміти, як це так рідна мати могла ненавидіти Івана, щоб бажати зла їй, єдиній дочці. Отже, і її вона теж ненавиділа виходить.

Помирала Тамара Йосипівна важко. Мучилася ще три тижні, поки віддала Богу душу у Великодній тиждень. Кажуть, ті, хто помирає на Великдень відразу потрапляють у Рай. Їм прощаються всі гріхи.

Але найстрашніше інше. Найстрашніше те, що материна оповідь осіла Марині в душі. І ось уже майже рік жінка не може вийти зі страшної депресії. Тане на очах.

Кільканадцять разів ходила до діда Макара на могилу. Ридала на ній лежачи, землю разом з бур’яном шкрябала голими руками. Але ж ніхто не дозволить розкопувати старе поховання, щоб перевірити слова померлої... Не дістатися їй до весільних ложок, не мати дітей.

А це якось у березні до батька приїхали далекі родичі діда Макара. З-під Чернігова. Сумний чоловік з дружиною, та ще кілька поколінь старших у менших від присків Макарового роду.

-Добрий день.

-Добрий день.

Марина і собі затрималася біля воріт.

-Ви – голова вуличного комітету?

-Я…

-Дайте нам довідку, що на кладовищі можна родичів підзахоронити. Померла рідна сестра діда Макара, ось і свідоцтво про смерть та родинний зв'язок довідка є. Сімнадцять років у них різниця була. Та ви ж нас, діду, пам’ятаєте, місцеві ж. Дев’яносто сім прожила. Двадцять п’ять років минуло від того часу як брата поховала. А перед смертю заповідала покласти її на вічний спочинок тут, в рідній Засульській землі.

-Так там же і місця поруч нема, - вагався батько.

-По закону через двадцять п’ять років чи що можна підзахоронювати в ту ж могилу, що і небіжчика, - переконували родичі. - Ну, будь ласка. Нам без цієї довідки ніяк, а небіжчиця он, у катафалку лежить у домовині.

-Дикість якась, - знизав плечима батько, однак проконсультувавшись по телефону з ким треба, довідку надав.

Одразу рідні покійниці отримали всі дозволи, найняли копачів. З місцевих… Марина слідом ув’язалася. Ось уже дядьки зняли насипний горбок, ось заглибилися на штик лопати, ось уже й по пояс у землі копають. А коли дісталися глибини півтора метрів, сказали:

-Всьо, тут уже якісь дошки гнилі пішли.

Марина тоді до могили, просить дядьків ще хоч раз з правого боку посередині копнути. Ті пручаються словесно, не хочуть.

Марина вже й плакала і гроші пропонувала – ні! Не будемо ми кісток тривожити! Мало того, що одні не по-людськи коять – поверх однієї могили – іншу громадять, так іще й інша – колупайте кістки. Та нам той дід і так снитися тепер буде. А ще як кістки його зачепимо – то й поготів.

Марині хоч самій у яму лізь!

Все ж таки умовила одного. Наймолодшого. Той стрибнув у яму і з острахом запитав:

-Де копати?

-Справа посередині, - із завмиранням серця промовила жінка.

Той копнув, вивалив на дно ями лопату землі. Поворушив грудку, щоб розсипалася… Нічого!

-Копни ще, - просить Марина.

Другий раз – знову нічого, третій – земля землею.

-Копни трохи нижче і вбік, - попросила жінка.

-Це вже востаннє, - попередив копач.

Марина із завмиранням серця кивнула.

Штик лопати під вагою ноги, що надавила зверху, повільно вгруз у землю і зупинився на півшляху. Не лізе! Дядько поворушив лопатою, відступив на яку дещицю і цього разу легко загнав її у грунт та вивернув набік якийсь предмет.

Всі ахнули. Поворушив його, низько схилившись, над.

-Клад чи що? – хтось прошепотів зверху.

-Який там клад! – сердито відповів дядько і підняв на лопаті нагору дві окислені, напівіржаві ложки. – Ти ба, як зліпилися – не розколупаєш.

Марина давилася слізьми від розпачу і страху. Вона взяла ті ложки газетою, загорнула і повезла до церкви. Додому не відважилася.

Священик вислухав історію. Порадив, що зробити. А через два місяці у 42-річної Марини з’явився якийсь таємничий блиск ув очах. Надії чи що? Бо недарма ж існує такий вислів: жінка при надії.

Не будемо ж заглиблюватися у таємницю цієї надії і ми…

Олександр МІЩЕНКО

Фото з мережі Інтернет