Світлана Григорівна – працівник культури. Одинока матір. Різдвяний вечір у неї був сповнений надій і клопотів. Тому скупившись, вона поспішала додому і вже мріяла про те, як вони з сином повезуть приготовлену кутю бабусі у інший кінець міста… 

На сходинковому майданчику шостого поверху жінка обережно оминула згорбленого чолов’ягу у старезній шубі невідомо якого року випуску і підійшла до дверей своєї квартири. Аж тут:

- Жіночко, - обізвався незнайомець. – Ви з цієї квартири?

Світлана Григорівна насторожено обернулася.

- А що? – відповіла питанням на питання.

- Тоді я до вас… - сказав незнайомець.

Його старече, помережане зморшками обличчя недужого чоловіка розтяглося у беззубій гримасі усмішки. Очі під товстими скельцями окулярів волого зблиснули.

- Я вас не знаю, - відповіла Світлана Григорівна. - Хто ви?

- Доцю, - обізвався чоловік. – Я – твій батько, пам’ятаєш?

- Батька я не бачила з дитинства, - відрізала жінка. – Звідки я знаю, хто ви?

- Та ось же, - чоловік почав длубатися у внутрішній кишені верхнього одягу. – Ось.

Він видобув перегорнуту у кількох місцях чорно-білу фотокартку.

- Ось!

Світлана Григорівна обережно зиркнула на знімок у тремтячих раках чоловіка. Вона впізнала цей знімок. Вірніше його обірвану копію, яка зберігалася у її родинному альбомі. Тільки на її фотографії маленька дівчинка Світланка тримає в руках пухнастого зайця, а зліва з-за обірваної частини стирчить чиясь рука з манжетом сорочки скріплений запонкою. То мати, нині покійниця колись постаралася, намагаючись вирвати, викреслити з життя бодай найменшу згадку про того, кого вона вважала найбільшою помилкою свого життя…

Тут фотографія була цілою. На ній виднівся імпозантний молодий чоловік з досить довгим волоссям, що продовжувалося бакенбардами на щоках і двома стрічками чорних вусів аж на підборіддя. Світлана Григорівна вагалася, вдивляючись у старече лице незнайомця. Вусів у нього не було, бакенбардів теж… Втім збляклі риси нагадували молодика з фотокартки.

- Що ж, заходьте, - сухо сказала жінка і відчинила двері до квартири.

Назустріч вискочив дванадцятирічний хлопчак, але завмер на півдорозі до матері, пильно вдивляючись у дідугана, який сунув за нею.

- Здрастуй, - прохрипів незнайомець. – Твій?! – звернувся до Світлани.

- Так, син, - відповіла та.

- Онук, - розплівся у гримасі беззубої усмішки дідуган. – Як звати?

- Сашком, - відповіла Світлана.

- Як мене. Не очікував. Спасибі, доню, що назвала онука в мою честь, - сказав.

- Так співпало, - повідомила Світлана. – Батько у нього теж був Олександром.

- Загинув? - поцікавився дід.

- Розійшлися. Працює он, через дорогу, - повідомила Світлана. – Мало не вікна у вікна.

Він, важко крекчучи зняв поношену шубу. Під нею виявився такий же поношений піджак, а під ним – светр дев’яностих років минулого століття.

Світлана запросила батька на кухню. Заходилася біля плити. Розігріла страву, насипала, подала на стіл.

- Сашо, іди їсти! – гукнула сина.

- Я не голодний, - пролунало у відповідь із зали.

Світлана не наполягала. Вона сама не могла ще прийти до тями від такої зустрічі.

Сіла навпроти батька. Той жадібно сьорбав паруючий борщ, підставляючи під ложку, що тремтіла в руці, скибку білого хліба, щоб не обляпатися. На неголеній бороді блищала смужка капусти зі страви… Світлана відвела очі.

Батько доїв. Пригостився узваром. Потім зітхнув і промовив:

- Добре ти живеш, доню. Квартира, син і все таке…

Світлана слухала мовчки.

- А я на старості літ загинаюся. Живу у нетопленій щитай хаті у селі… Дніпропетровська область. Сам. Ні жінки, ні якої рідної душі поряд. Важко дуже… Іноді сидиш увечері біля вікна – вити хочеться… Та воно все б нічого, якби не хвороба. Причепилася карцинома – рак горла по простому. Ні грошей, ні допомоги чекати нізвідки, то може б ти виділила рідному батькові тисяч десять, га?!

Світлану, наче хто окропом ошпарив.

- Та де ж я такі гроші візьму? – розсердилася вона. – Живу від зарплати до зарплати. Кожну копійку розтягую. Сашкові он треба на зиму взуття купити – півзими пройшло, а він досі в кросівках стрибає…  

- А може б позичила у кого? – з надією у голосі прохрипів батько. – Ти ж знаєш, хвороба не жде…

- З якого дива? – вигукнула Світлана роздратовано. – Де ти був, коли я малою чекала, мріяла з тобою зустрітися. Листи навіть писала у село… А тепер!

- А ти не знаєш, - раптом хрипко обізвався батько. – Не знаєш, як я аліменти щомісяця на тебе виплачував? Не знаєш?! Ось, - він схопився на ноги, пошкутильгав у вітальню, довго шарудів одягом. Тоді повернувся задихавшись, зі свистом у грудях. – Ось, - почав розгортати якісь квитанції. – Тут усе, усе до копійки написано. За всі роки, всі перерахування. Близько п’ятдесяти тисяч!!! Невже не можна рідному батькові, хоч п’яту частину боргу повернути?! Ти – дочка називається. Недужу людину коліном під зад – іди, батьку, подихай у нетопленій хаті!!!

Чолов’яга задихався від злості.

- А здохну – перша примчиш спадок оформляти! У-у-у, вродиться ж отаке.

Світлана дивилася на батька з превеликим здивуванням.

А той, зібгавши папірці у жмут вискочив з кухні і почав, гучно клянучи доньку, одягатися. Потім гучно гупнув дверима…

Втім, у Світлани не було жодного бажання його проводжати чи наздоганяти. В грудях закипала давня образа. А ще – на очах бриніли сльози…

Олександр МІЩЕНКО.