Звичайна біла хатинка з облупленими давно не біленими стінами і такими ж вікнами за похиленим парканом не надто привертає увагу перехожих. Дехто може думає, що в ній давно ніхто не живе. Але сусіди знають, що у напівтемній залі біля столику проводить самотній, сповнені смутку дні старенька бабуся Ніна Гнатівна. На підвіконні квітує у ці дні величезним рожевим букетом «Рождественник», а на комоді – незмінне сімейне фото у золотистій рамці.
На ньому – молода, закохана пара – він і вона з симпатичним дівчам років шести і хлопчиком-підлітком. І напис «Гурзуф – 1974 рік». Скільки часу минуло з тої пори? Ніна Гнатівна загинає неслухняні пальці на лівій руці, щоб порахувати. Довго дивиться на них, важко брижачи помережаний зморшками лоб. Це – наслідки минулорічного інсульту.
Так, колись вона була молода і щаслива. Мріяла вирватися подалі з Лубен, побачити світу. І таки вирвалася. Побувала поваром-коком на пасажирських суднах далеко від України. Кілька разів обійшла довкола берегів Європу. Потім зустріла свого коханого. Побралися і повернулися жити у Лубни.
«Така вже видно доля!» - зітхає Ніна Гнатівна. Тут працювала у сфері харчування. Була на хорошому рахунку. Народилися діти. Син – любив техніку. Тому весь час пропадав з батьком у гаражі. Там щось майстрував, клепав, крутив гайки. Приходив додому замурзаний і веселий. «Інженер росте!» - пророкував батько. Він теж придбав для сім’ї на початку восьмидесятих потриманого «Запорожця» і дуже ним гордився. Якби ж то знаття тоді, яке горе принесе те авто у їхню сім’ю. А сталося так, що Сергій вирішив проїхатися з друзями до Полтави. Неодноразово брав авто у батька, мав водійські права… Та того погожого літнього вечора матері чомусь не спалося. Вже й північ минула, а 23-річного сина не було вдома. Вона всі очі видивилася на порожню, безлюдну вулицю. Про мобільні телефони тоді ще й не чули. Тож довелося чекати ранку. А вже, коли розвиднілося зі страхом у душі попросилася на прохідній сусіднього підприємства зателефонувати до ДАІ. Там і дізналася страшну новину – трапилася аварія. Є загиблий. Ним виявився водій легкового авто – її син. Інші відбулися тілесними ушкодженнями.
Ніна Гнатівна зітхає і переводить погляд на усміхненого чоловіка. Він невдовзі помер від серцевого нападу. Причому ні з того, ні з сього. Сидів, дивився телевізор. Потім схопився на ноги, скрикнув, взявся за серце, зблід і опустився на підлогу. Доки приїхала «швидка» уже й посинів. Залишилися вони з донькою самі. Марина якраз у 10 клас пішла. Важко було Ніні Гнатівні дочку піднімати. Та вірила: ось закінчить школу, технікум. А там, може, заміж вийде. То буде легше. Та і їй біля молодої сім’ї місце знайдеться. Сама ще була при силі. Тож онуків мріяла няньчити. І все ніби збулося, як мріялося. Донька здобула освіту, вийшла заміж, народилися онуки. От тільки матір вона відвідувала зовсім нечасто. Хоч і жила на сусідній вулиці. А все якось не виходило. Спочатку діти маленькі, потім – з розвалом Радянського Союзу і вона, й чоловік втратили роботу. Почали перебиватися випадковими заробітками. Спробували підприємництво – торгівля не пішла. З’явилися величезні борги. Тільки-но з боргами розрахувалися – нова біда – старший син потрапив у погану компанію, почав вживати наркотики. Скільки бабця сліз виплакала, благаючи онука не вживати те прокляте зілля. А він іще й у неї на городі в затишному місці насіяв маку… Умовляла, просила – все без толку. А коли Ніна Гнатівна вирвала ту пошесть – уперше підняв на неї руку. Довго носила старенька, але ще міцна бабця ті синяки. До міліції не зверталася. Соромно було на рідного онука до правоохоронних органів заявляти. Але відтоді затямила – з ним краще поводитися ладком. Все одно не виходило… Приходив, вигрібав останні гроші з копійчаної пенсії і зникав. Дочка кляла матір: «Я ж казала тобі – грошей йому не давати!» А як не даси, коли хлопець виріс нівроку, у півтора рази вищий за бабцю? Штовхне лише легенько, то вона вже на ліжко і відлетіла.
Так тривало з п’ять років. А тоді раптово узимку зателефонувала на сотовий старенькій дочка – нема Сергійка (онука Сергійком звали, як діда). Що ж таке? Помер від передозу. Він і так останнім часом ходив весь чорний і худий, наче та скіпка. Лишилася у бабці лише онука. Вона до Києва подалася на навчання. Приїздила рідко, та й то, щоб у бабусечки грошей узяти. Ніна Гнатівна і тому була рада. Дівчина теж нівроку виявилася висока, статна. Завжди нафарбована, губки качечкою, волосся у довгий хвіст на потилиці стягнуте. Хай там яка зима у коротенькій міні-спідничці, тоненьких колготах. Прийде – труситься вся – і без шапки! Ніна Гнатівна каже, хоч капюшон на голову накинь! Ні. Обкрутнулася та й згадуй як звали! Нині мешкає десь у Польщі – на заробітках.
Сидить бабця самотою і у замурзане вікно дивиться. Помити б, сил немає. Поштарка – єдина жива душа, що її раз на місяць відвідує. Знає – стукати треба довго і наполегливо, поки таки Ніна Гнатівна своїми немічними ногами до дверей дочовгає.
Середніх років жіночка швидко відрахує пенсію, а потім ніби ненароком скаже: «Може б вам у соціальну службу звернутися чи у будинок для пристарілих?»
- Та як же я звернуся, коли у мене дочка за п’ятсот метрів живе? – зітхає Ніна Гнатівна. – Я ж ніби і не самотня… А при живих дітях – сирота сиротою. Ні словом немає з ким перекинутися, ні допомоги нізвідки чекати. Помру, то й не помітять… Може через місяць знайдуть.
Вона скрушно зітхає…
А скільки їх таких вимушених сиріт при живих дітях є! Навіть уявити важко…
Дивиться Ніна Гнатівна на незмінне сімейне фото у золотистій рамці на комоді.
На ньому – молода, закохана пара – він і вона з симпатичним дівчам років шести і хлопчиком-підлітком. І напис «Гурзуф – 1974 рік»...
Олександр МІЩЕНКО.
