Так в загальному називають його всі, але навряд чи хтось достеменно знає, яку історію зберігає споруда і її власник. Якщо ж запитати у місцевих, де розташований будинок, в якому мешкає «Почесний громадянин міста Л.» – безпомилково вкажуть на відлюдний закуток неподалік річки. Там, куди веде кам’яна мощена бруківка, між швами якої поросло різнотрав’я, немов втілення химерної фантазії стоїть доволі нетипова архітектурна будова. Безумовно, найбільшу цікавість вона викликає у туристів, гостей і відвідувачів. А їх тут, судячи з усього, не бракує…
- Знайомтесь: будинок архітектора! – розмахуючи поперед себе друкованими наочними матеріалами, буденно просторікує молодий краєзнавець Володимир і вказує на будівлю, яка більше схожа на недобудоване замчище.
Споруда справді викликає емоції, подекуди навіть суперечливі. В її основі – стіни, виконані з білої цегли і це, мабуть, єдине, що споріднює його з іншими житловими побратимами, які розташовані тут же, на вулиці поруч. Все інше, як не від цього світу, себто невід’ємно пов’язане з різною стилістикою, міфологією, релігією, або ж просто уявою автора, який все це спроектував і втілив в життя. Загалом, будівля в буквальному сенсі обліплена всілякими скульптурними витівками: від оголених дівиць, що ллють воду з глеків, до сміховинних ангелів-купідончиків, які бавляться біля імпровізованих фонтанів. Кам’яний мур, який оперізує дворище, теж містить скульптурні елементи, як то левів з роззявленими пащеками, людські обличчя, лики святих, і ще бозна кого. Людині не посвяченій в таке мистецтво годі й зрозуміти якийсь зв'язок між всім вище вказаним. На перший погляд може здатися, що будинок стоїть пусткою і його лише задля забави демонструють як місцеву родзинку.
- В ньому хтось мешкає? – здивовано перепитують члени екскурсійної групи і, почувши ствердну відповідь, починають прискіпливіше оглядати двір, що займає чималу площу.
Надмірна увага до об’єкту не минає безслідно. Доки біля мурованого паркану вовтузяться туристи – заглядають в шпарини, мацають ту чи іншу ліпнину, фотографуються з творіннями, схожими на скіфських баб, за воротами чути шаркання кроків, які наближаються.
- Хто тут до мене прийшов? – прочинивши дерев’яну навісну хвіртку, роблену як для атлантів, запитує власник будинку. – Проходьте до мене на подвір’я, я вам тут усе розкажу і покажу.
Це була пастка, про яку мало хто підозрював… Як виявилось згодом, чоловік, – він же господар цього античного маєтку – проживає сам. Тут же й працює над своїм творінням, присвячує скульптурі весь вільний час.
- Та ви проходьте, не соромтесь, отам, коло паркану, обережніше, - провадить він і чекає, доки вся група розташується в полі його зору.
Увійшовши в роль оратора, він почав свою невигадливу розповідь. При цьому прокрадається думка, що виступати йому не вперше, особливо перед наївними туристами.
За час його промови, відвідувачі могли ближче роздивитися як самого архітектора, так і прилеглу до будинку територію. На вигляд чоловікові років за 70. Однозначно сказати не можна, позаяк добре видно, що він любитель оковитої. Через шапку (стояв прохолодний вечір) практично не видно було волосся, зате стовбурчилася сива щетина. Пересувався він повільно, натякаючи на старість, хоча синюшний колір ніг давав привід думати про інші причини. В одязі теж примх не було: все зношене, затерте, розтягнуте і давно не пране. Втім, одягнені на ньому були доволі сучасні речі – футболка, шорти і спортивні сандалі на застібках «липучках». Серед цілковитої зашарпаності виділялась одна деталь, яка явно не вписувалась в побачений образ – широкий срібний ланцюжок на шиї.
- Хоча всі називають мене архітектором, проте я насправді скульптор. Ви самі можете в цьому переконатись, поглянувши навколо. На даний час я проживаю в будинку сам, але в мене є чудова дружина, яка мешкає ближче до центру міста в квартирі. Вона працювала вчителькою, дуже хороша…Є доросла донька – за фахом керамік і дизайнер, був у нас і син, – дуже талановитий, займався музикою, фотографією, і, звісно, скульптурою. Ми з ним разом працювали, творили, захоплювались. Але доля розпорядилася так, що його не стало у самому розквіті сил. Деякий час мені допомагали працювати його товариші, підтримували і словом, і ділом. А тепер хіба ось цей рудий, – посміхається і показує на кота.
Тим часом той фігурно дефілює біля ніг, треться: одразу видно – до ласки не байдужий. Нявкає, і, задершись на кучугуру якогось рам’я посеред двору, починає вмиватися. Завершивши процедуру, рудий, місцями з білими плямами кіт, повертається спиною до гостей, зручно вмощується на лапах і слухає оповідача.
- Згадка про нашу сім’ю є і на цьому будинку. Он там, барельєф над вікном, бачите? Він належить родині. Виготовлений із зеленого пісковика і дуже важкий – близько півтори тони.
Всі дружно подивились на вказане вікно, щоб впізнати там бодай автора твору. Але натомість – незнайомі обличчя і вензелі. Чому зараз дружина не мешкає в цьому будинку і що саме сталося з сином – ті питання, які дуже цікавили гостей, проте ніхто не насмілився їх задати.
Ще кілька хвилин архітектор-скульптор говорив про улюблене ремесло і про те, як в сучасних умовах важко дається мистецтво.
- Ну оце, здається, і все, що я можу вам розповісти, - і, доки туристи не встигли розпрощатись, завбачливо додав:
- Якщо ви виділите мені трохи гривень на цемент, пісок та іншу робочу суміш, я не відмовлюсь. Якщо ваша ласка.
Втямивши нарешті, до чого вів старий і чому так гостинно припрошував, відвідувачі почали копирсатися у своїх речах, шукаючи купюри. Потому, поповнивши казну господаря, дехто ще виявив бажання сфотографуватися з ним самим.
- Та годі вже, ходімо, час біжить, - підганяє Володимир і, киваючи в бік «почесного громадянина», не без усмішки каже:
- Якби ви до нього з пляшкою та закускою прийшли, то він би вам до півночі історії розповідав. Тому не факт, що ваші кошти підуть саме на цемент.
Звісно, слова екскурсовода можна було підтвердити, лише тільки оглянувши територію навколо будинку.
Сказати, що вона була занедбана – не сказати нічого. На кожному метрі творилося не тільки мистецтво, а й гармидер. І не просто легкий безпорядок, як це часто притаманно людям високого мистецтва, а суцільний безлад, серед якого то тут, то там, вигулькували статуетки, колонади, амфори, фонтанні чаші, зліпки напівлюдей і напівзвірів. Десятки, сотні… Схоже, що не лише сам господар, а й небайдужі місцеві жителі зносили до його паркану усе, що їм не гоже. Втім, якусь цінність непотріб все таки мав, оскільки старий натяг цього щастя повен двір під зав’язку. Якісь дрючки, скло, дроти, порвані м’які іграшки, потрощені меблі, металобрухт, терикони різноманітної склотари. Остання мала своє спецпризначення: у своєму захопленні скульптор застосовував їх як будівельний матеріал. Особливо похідними були пляшки із зеленого, синього та коричневого скла. Тут таки валялись різного калібру щітки, рвані шматки тканини, спеціальний скульптурний реманент. Одночасно на території було розпочато кілька будівництв: самого будинку (на кожному з трьох поверхів тривали якісь роботи), і двох новобудов невідомого призначення. Поряд з основною оселею знаходився «італійський дворик» та кузня. Вони також оздоблені ліпниною, арками і витворами скульптури. Дивлячись, як рясно увесь зібраний мотлох був обплетений хмелем, а ліпнину покрив грибок в сукупності з голубиним послідом, видно, що роботи ведуться роками, а саме – вже більше трьох десятків літ.
Десь там, крізь увесь непроглядний мистецький хаос виднівся образ молодого кремезного чоловіка. Він володів безцінним багатством: щаслива родина, улюблена праця, достаток, визнання, політ думок…Проте нині від цього всього майже не лишилося сліду. Тільки цей будинок, як склеп, як домовина для його душі.
Після імпровізованої екскурсії кіт зістрибнув зі свого п’єдесталу і побрів услід за оповідачем, який, зачинивши за пізніми гостями хвіртку, пішов углиб двору.
- Скоріше ж бо, вечоріє, - підганяв усіх Володимир, - у нас попереду ще Лютеранська кірха.
Проте, що б там не чекало всіх попереду, кожному закарбується в пам’яті будинок архітектора – як символ неповторної краси, творчого неспокою, незламності людського духу і самоти.
Юлія АНТОНЕЦЬ.
Знімки автора.
