ukenru

Баба Палажка

baba palazhka 08082018Моє село…Ти зустрічаєш мене різною. Я приходжу до тебе, покірно схиливши голову, принісши свої радощі, турботи й жалі. Нам в цей час не бракує гостинності: я щасливо крокую твоїми розхристаними вулицями, дихаю твоїм повітрям, достоту забуваючи про міське, розповідаю свої таємниці. Ти ж у відповідь слухняно підставляєш мені то свій щербатий асфальт, то бездоріжжя, дивуєш новинами, не беручи нічого взамін, віддаєш мені свою впевненість і спокій, безпричинно надихаєш на любов.

За той час, поки ми не разом, стають очевидними невідворотні зміни. Кажуть, українське село вимирає…Часом думаю: як можливо таке, адже ж поряд є інші села і в них кипить яке не яке життя, вони розвиваються, та й поруч же простяглась одна з центральних автомагістралей країни. Втім, не зважаючи на все це, померти можна й при наявності життя навколо, або ж просто свічкою згаснути серед натовпу людей.

Вона помирала довго. Все тому, що страшенно боялася смерті, бо ж відчувала, що та дихає їй просто в потилицю. Баба Палажка, за плечима якої було без двох років не століття, рвучко хапалася за останні, відміряні Богом, дні. І не було жодних чудодійних ліків, аби втамувати біль, або й зовсім вирятувати її з того світу. Та чи знала вона про це, повторюючи без кінця, як молитву, оте своє: «Поможіть! Не хочу вмирати, не хочу…»

Односельці знали бабу, як довгожительку, котра хоч і була незграбною та відлюдькуватою, а проте не злою – серце, з усього видно, зазнало вдосталь потрясінь та однак не скам’яніло. Приїхавши із села неподалік, баба довго не могла звикнутися з новими порядками, що панували не лише в громаді, а й перш за все в сім’ї меншого сина Миколи. Відчувши, що вік бере своє, хоч здоров’ям замолоду Бог не обділив, Палажка гадала собі, що її тут доглянуть, коли стане зовсім зле, а вона вже допоможе всім, що в її силах. Та життя молодят не складалося, син все частіше шукав компанію оковитої, а невістка спочатку потай, а потім вже й не приховуючи, ненавиділа і зводила зі світу свою свекруху, що звалилась, як сніг на голову. Неодноразово чула стара жінка, як невістка говорила Миколі: «Твоя мати багато їсть..» або ще щось в такому ж дусі. Та йти Палажці було нікуди, та й ні до кого. Старший Володимир осів у місті й бабі теж там не надто раділи, а менший же чинив розправу тут. Гірка ситуація в родині часто змушувала її разом з невісткою перебиватись ночами то в сусідів, то побіля сараю чи клуні. Ніщо в цій ситуації жінок не радувало, і коли ж Микола пустився берега, то жінки воювали вже хто як міг. Одна щось собі готувала в літній кухні, інша ж, не знаючи навіть як смажити яєчню та зварити оте дивне «пюре», цілими днями, зігнувшись в три погибелі, вимітала щось куцим віником при самій землі. Збоку здавалося, що вона навіть не ворушилася, а все так зранку до вечора той двір і мела, щоб «хоч вошу пусти». Нам, дітлашні, яка бавилася на вулиці, не зрозумілими були всі ті дії і ми не бачили різниці, хто з них більше переробив, але одначе всі як один сіпались від того, коли невістка (вже теж доволі немолода жінка) кричала спересердя на свекруху: «Лацюга ти столєтня…!» Звучало це страшно, тому ми прожогом всі розбігались по дворах і переказували своїм батькам коверкані тричі лайливі слова.

Скоро прокотилися селом чутки, що у міського сина не все гаразд…Загинув Володимир при дивних трагічних обставинах, котрих навіть його мати толком не знала. Ніхто не скаже напевно, чи їздила тоді Палажка проводжати сина в останню путь, всі події замовчувалися і лише ходили по язиках у односельців. Мовчала й баба. Другим пішов за обрій, котрий, до слова мовити, розташовувався прямісінько під найближчою лісосмугою, Микола. Молодий, але втрачений назавжди. Так і лишились дві жінки удвох старіти. Одна баба і інша, дещо молодша від неї. Дні звузились до розміру стежки, що лежала протоптана через двір. Вони хазяйнували, як уміли – порали кілька соток огороду, лампічили як-небудь прибудови, що швидко дали маху без чоловічих рук, пололи бур’яни, прали, бряжчали відрами коло кіз і безперестанку, щодня намагались вижити в умовах хатньої конкуренції. До людей Палажка виходила не часто, не говорячи вже за невістку, яка скоро почала прощатися зі здоровим глуздом і тому хату покинути на неї було ніяк. Після смерті Миколи баба все не йняла віри, що його нема. Тому, хто добре не знав цю сім’ю, не міг збагнути, чого вона мало не щодень вдивляється на дорогу, що веде за поворот. Виглядала…Та жорстока реальність взяла своє. Микола більше не повернувся. А Палажка відтоді жодного разу не була на цвинтарі, аж доки й саму не повезли. Втім, бабу випередила її невістка, яку хтось звідти, згори, забрав до себе «підмітати покої Царства небесного».

Так життя в один день змусило стару жінку йти далі – самотужки. Турботи лишились ті самі, згустились страхи її одинокості, зморшки, наче візерунок марлі, наклали свій відбиток на чоло. Палажка тримала господарство, або ж воно тримало на білім світі її. Пес звично торохтів цепом біля будки, коза вимагала свій пайок, качки теж просили харчу, а кіт подекуди тримався то на злизаній сметані, поки баба не бачила, то покладався на свої мисливські здібності. Жінка стала боятися – все дужче: випадкової машини, що стала просто обабіч двору розвернутися, місцевого дядька-електрика, людей, які просто голосно говорили чи вигукували щось, тих, хто приходив позичити копійчину, хто дратував ненароком пса. Загалом, багато що лякало її. Горіхове листя, яким вкривали часник – могло їй нашкодити, клейка смужка для ловіння мух влітку – взагалі за її розрахунками несла загрозу і смерть. Пігулок теж було не багато в асортименті – боялася. При собі мала лише ті, яким довіряла, як то валідол чи валеріана. Було з’їсть четверту частинку манюсінької таблетки заспокійливого і весь світ навкруг неї ставав затишним. Завершальною ланкою в цьому переліку страхів, мабуть, були якісь особисті біси і демони, що жили лише в бабиній уяві. Боротися з нечистою Палажка не переставала ні на мить: хрестилася й молилася на всі чотири сторони до заходу сонця щодня, а зранку двері відкривалися тільки після натхненного «Отче наш». Вечір наступав для неї рано, як в народі кажуть – майже водночас із курми. Тільки ті поспиналися на сідало, як вже й вона почимчикувала на двох ціпках до воріт, щоб гарно їх замутузувати. Із сусіднього двору добре можна було спостерігати за цією операцією – дощечка до дощечки, зо три защіпки, кілька дротяних кілець, які немов браслети на зап’ястках, схвачували хвіртку по периметру. Але дощата перепона, бачили всі, від вітру хилилась і жодного бар’єру собою вже давно не являла. Проте для баби вона – неприступна брама… З тим і спати лягала, попередньо так само замурувавши зсередини вхідні двері. Для остаточної впевненості ще й лопату про запас підставляла держаком догори. Що відбувалося в бабиній хаті вночі – ніхто не знав. Всі розуміли, що жінка, завісивши в три шари тканин своє вікно, ховалась від зовнішнього світу і так до самого світання. Інші ж кімнати того просвітку не знали відколи й Микола помер – вікна були наглухо замружені важкими віконницями. З того часу і дотепер.

Втім, самотність часто ставить людей в складні рамки, за які і вийти боїшся, а не вийти – і зовсім згоріть. З роками господарство зменшилося в рази. Такі прибудови, як гараж, сарай, погрібник з льохом та комора стали не потрібними, втратили свою значущість і функціональність. Город теж не ряснів врожаями, бо коло нього треба було поратися. І баба не цуралася роботи на землі, бо дуже вже любила працювати з тваринами та рослинами, свого часу тримала першість доярки і на силу не жалілась. Але тепер стан здоров’я хитався в різні сторони, і тому годі було впізнати в згорбленій на ціпки Палажці колись ставну постать кремезної, немов «кров з молоком», жінки. Довгожительку відверто було шкода. Сусідські діти і старше покоління звикли до неї, як до ще однієї бабусі, а та була й не проти такого повороту подій. Ходила на посиденьки. З собою приносила скромні, замурзані гостинці, які сторожко, роззираючись по сторонах, викутувала з пелени або діставала з карманів фартуха. Натомість, сяке таке поговоривши, верталась додому з новими смачними дарунками. Палажка любила добре попоїсти, та статки не дозволяли розгулятись на таку розкіш. Останньою для неї могли стати салат олів’є, вареники чи пиріжки, а от від напівфабрикатів крутила носом. Рідних родичів у баби не було, але часом до неї приїздила з райцентру рідня з боку померлої невістки. Вона вважала їх за своїх, бо ж хоч і рідко, а все ж бувають, і якась година чи й того менше уваги їй перепаде. Коли заслабла зовсім, то уваги стала потребувати постійної. Окрім сусідів, яким Палажка довіряла все, що в неї було, до неї приставили соціального робітника. Переживши поневіряння, війни та голод, наприкінці останніх років в жінки ще лишилися сили для того, аби комизувати, командувати і верховодити всіма, хто брався її доглядати. Підозри падали на все: білизна, попрана кимось, завжди «душить» (тхне) порошком, компот надто кислий, чай солодющий, борщ вчорашній, хтось підмінив подушки, верхній одяг чи предмети побуту…Догодити їй стало вкрай важко, але дорога назад не вела.

Я заходжу до бабиної оселі, подумки чортихаючись через всі ті мотузки на воротах, якими довелось знехтувати і врешті перелізти через ветху огорожу. Вдихаю густий запах цвілі і старовини, ловлю поглядом господиню, що сидить на ліжку.

- Хто тут? – кричить Палажка через галерею, сіни і кімнату, зачувши чиюсь присутність в домі. Я називаю себе, і баба махає рукою, запрошуючи ближче. З принесеної сумки витягаю свіжий хліб, літрову банку борщу, булочки, консерви, пляшку мінеральної «Гоголівської». Баба все те вимірює уважним поглядом, бо ж бачить погано, а тому лише водить головою і обмацує покрученими пальцями. Наказує мені все те добро порозкладати і поховати, куди треба – від мишей.

- Клятуща нечисть, щоб її…Розплодилось такої, що по голові вже бігає, спасу нема! – журиться баба. Я тим часом спостерігаю картину: смілива сіра миша вилазить просто таки на обідній столик і, не соромлячись моєї присутності, починає гризти засохлий окраєць якоїсь випічки, залишений на тарілці. Добре, що миші не викликають у мене паніки чи думок про кінець світу…Палажка мишу не помітила, а я змовчала.

Як на ту причину до хати нагодився кіт. Він не мав власного імені, а втім справно реагував на всі прокльони в його адресу. Нявкає, зазирає до бабиної пелени, близько підходити боїться.

- Зараза така! Прийшов, - свариться стара рукою. – Миші скоро хвіст об’їдять, а тобі хоч би що. Ще й нявчиш? Їсти тобі подавай? Ану пішов звідси, дармоїд! – баба жбурляє в бік дверей ціпок, але в кота не влучає. Тим часом, він повагом виходить в сіни, не зупиняючи свій погляд на баночках, горщечках, мисочках, каструльках і вузликах, що ними захаращене приміщення.

Палажка повноцінно займала лише одну кімнату. Зала вважалась нею за світлицю, тому туди вона не ходила і не пускала нікого. За закритими дверима було темно, неторканий пил на долівці, не вилежані ліжка, рушники на покуті, завішене дзеркало і сіруватого кольору скатертина на столі. А в кутку телевізор – древній, який не вмикали  десятки років.

Розповівши бабі всі новини, нагодувавши кота, собаку і винісши сміття та різний непотріб, я так само обережно переступаю через всі ті багатства в сінях та галереї.

- Приходь же й завтра! – кричить з ліжка мені Палажка, щоб я почула. – Та не цурайтеся мене, вам Бог віддячить! В мене ж нікого ріднішого нема…

З тими словами я прощаюсь, обіцяю прийти і прямую з осадом в душі до хвіртки. Щоб не псувати «замок» на барикаді, озираюсь чи нікого нема на вулиці і знову перелажу. 

Коли ж поїхала до міста, до Палажки стала навідуватись вкрай рідко. Але вона не забувала, все перепитувала, хоч вже була майже лежачою. Її серце відстукувало останні місяці…Ставало все холодніше – і в місті, і в селі. Лиховісна осінь висушила бур’яни, зробила ночі глибокими, темними і сирими від мороку й дощів. Останні ж почали крижаніти на льоту і перетворюватись у перший мокрий сніг. Прийшов грудень. Баба, не знаючи достоту, що таке Новий рік, все ж чекала на нього, як і інші люди. Та безперестанку приказувала: «Ви ж поглядайте на мене, раптом що. Вночі послухайте!...»

Ці слова досі зринають у моїй пам’яті, хоч в будинку навпроти вже ніхто не живе. Одинадцятого дня зими, три роки тому її не стало. Потріскані стіни, розбита шибка, сумнівний ганок і призьба, пошматована вітром плівка, якою було забите для затишку вікно в галереї. Одинока тінь собаки, що визирає з напіврозваленої будки і ще більш одинокого кота, який у ролі вільного мандрівника безстрашно ходить сусідським подвір’ям. А все ж повертається додому, до бабиної хати. Так і стоїть вона, з одного боку затулена поодинокими штахетинами, з іншого - просто підперта парканом із хмизу. Вже й не чекає нікого, бо нема кого й чекати. А стежкою, якою любила ходити до воріт баба Палажка, тепер під руку йдуть хіба що сніги і дощі…

Юлія АНТОНЕЦЬ.

Погода

Погода

Курс валют

Календар

Лютий, 2020
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456
іменини Ксенії (Оксани)
789
101112
Трьох святителів: Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста
1314
День Святого Валентина (День Закоханих)
15
Стрітення Господнє (Зимобор)
16
Масниці (Масляна)
17181920
День Героїв "Небесної сотні"
21
День Рідної мови
2223
242526272829 
  • Станьте одним із 4 000 передплатників. Газета «Лубенщина» завжди з вами
  • Передплати газету лубенщина лише за 15,50
  • "Лубенщина" у форматі PDF - вигідно і зручно!
  • Як подати оголошення на сайті газети "Лубенщина"
  • Допоможіть своєму клієнту знайти вас! Додайте інформацію про вашу організацію в Довідник підприємств!

Україна і Світ

Українським циркам дали рік, щоб оновити програми без тварин

enot 14022020До наступного року в цирках не повинно бути в розважальних програмах номерів з тваринами.

До 2021 року в Україні не повинно залишитися жодної вистави, в якій для номера використовувалися би тварини. Про це розповіла міністра культури, молоді та спорту Ірина Подоляк.

Детальніше...

У Житомирі почали виготовляти папір з опалого листя

bumagа 10022020На картонному комбінаті у Житомирі виготовили пробну промислову партію паперу з опалого листя.

Детальніше...

Скандальний полтавський боксер дебютував на професійному рингу надшвидкою перемогою

boks 10012020Як повідомляє sport.ua, у Німеччині український боксер-суперважкоатлет Віктор Вихрист (1-0, 1 KO) переконливо виграв свій дебютний бій у профі-боксі. Українець вдало відбоксував в поєдинку проти білоруса Андрія Мазаник (13-11, 10 KO). Дуель пройшла в німецькому місті Геппінген.

Детальніше...

Замовити рекламу

Автомагазин Автогалактика

Видавництво Лубни

Контакти

  • Адреса: 37500, м. Лубни, проспект Володимирський, 43 (вхід з двору), 2-й поверх.
  • Телефон: +38(05361)61651
  • Телефон: +38(05361)74556
  • E-Mail: Lubenschina@ukr.net

Телефони

  • Директор підприємства (редактор) (05361) 6-11-20, (05361) 6-14-58, 063-607-88-24
  • Журналіст (05361) 6-14-68
  • Головний бухгалтер (менеджер з реклами) (05361) 6-16-51, 050-261-96-96
  • Оператори комп’ютерної верстки (05361) 7-45-56

Інформація

  • - Директор підприємства (редактор): Олександр Міщенко
  • - Індекси 61247. 61501. 61502
  • - Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації ПЛ 1240-497ПР

Угода

  • - За точність викладених фактів відповідальність несе автор
  • - За зміст та достовірність інформації у рекламі відповідальність несе рекламодавець
  • - Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій
  • - Редакція залишає за собою право скорочувати матеріали
© 2018 Газета Лубенщина. Всі права захищені.

Карта сайта

Пошук по сайту