Людмилка збирається додому. Та йти додому дівчинці ох як не хочеться! Вона виходить з класу останньою. Додому  увечері приходить тато і починається вечірній «концерт».

Ні-ні, тато у Людмилки хороший. Він веселий і дуже компанійський, доки не… вип’є. А коли вип’є становиться сердитим і злим. А п’є Людмилчин тато чи не щодня…

Ось і цього разу вона з острахом прислухається до вхідних дверей. На годиннику – за чверть шоста…

Дзвінок перелякано волає і завмирає. Людмилка чує, як мама квапливо поспішає впустити додому тата. Двері гаркають замком і прочиняються.

- Чого так довго? – сердитим голосом варнякає той. – Поснули тут, чи що?

Знову п’яний…

Чутно, як тато знімає куртку, як штовхає маму.

- Відійди!..

Як пхається до ванної кімнати мити руки. Сам – невисокий – метр з кепкою. Проти мами він і зовсім дрібним видається. Вона – пишна жінка, зростом вище середнього… Має довге, закручене у вузол на потилиці, волосся, дворянський профіль і ледь помітну повноту... Вона додає жінці особливої зваби. За це від чоловіка отримує весь час ревниві вибрики і стусани. Клянеться, що ніколи ні з ким і ніде, та це мало допомагає… І хто б міг подумати, що чоловік її б’є!

- Жрать давай! – чути татове моторошне з кухні.

Людмилка завмирає, мов те мишеня, і з острахом прислухається, що буде далі?..

Тато сідає на стілець біля вікна (вона уявляє це), мама похапцем насипає йому тарілку борщу, ставить на стіл. Поряд кладе ложку, ріже хліб, подає сіль, перець, кладе кілька обчищених зубків часнику, цибулину. Завмирає…

Тато гучно сьорбає першу ложку і виє від болю. Далі лунає гучне матюччя – такого ні в школі, ні деінде не часто почуєш.

-… гарячий! – оре тато і чути як тарілка від удару його важкої руки летить на підлогу.

Далі він схоплюється і починає лупцювати маму. Та плаче, хапає кривдника за руки, але отримує по обличчю і відвертається, закриваючись руками.

Все як завжди… Ні, не як завжди. Цього разу Людмилку, ніби хто підкидає з місця і вона біжить до кухні. З розгону впивається зубами татові у ногу вище коліна. Той скрикує від несподіванки і з усього розмаху вдаряє дочку по обличчю кулаком. Людмилка  відлітає до мийки і відчуває, що зараз буде бита. Ох буде бита!.. Але мама закриває її своєю спиною. Починається розправа. Тато кричить:

- Віддай мені це стерво! – і продовжує гамселити ногами по спині Людмилчиній захисниці, мамі. Вони лежать зібравшись на підлозі і Людмилка чує, як щось усередині у мами глухо бухкає від частих копняків, а останнього разу квакнуло…

Нарешті тато після трихвилинного раунду, як у боксі, точиться назад і важко гепається на стілець. Він зі свистом дихає, дивлячись, як його жертви підхоплюються на ноги.

Мама швиденько швиденько витирає Людмилці сльози і шепоче:

- Біжи до себе і сиди мені тихо!..

Далі починає похапцем згрібати на підлозі залишки битої тарілки і борщу.

- Давай жрать! – нарешті поступає чергова команда від тата.

Мама виливає йому у тарілку свою порцію страви і обережно ставить перед благовірним. Той з виглядом ображеного достоїнства починає сьорбати тепер уже прийнятної температури борщ. Їсть мовчки, іноді важко переводячи подих. Коли ложка досягає дна, відсовує тарілку, доповнює трапезу кількома шматочками ковбаси з гарніром із картоплі. Далі перекидає склянку компоту і врешті, втихомирений, чвакає набучавілими в борщі капцями до кімнати.

- Розувся б, - несміло услід говорить мама, – всі килими замастиш.

Тато завмирає на хвилину, ніби роздумуючи продовжити екзекуцію свого сімейства чи ні. Та цього разу обходиться. Він змінює гнів на милість і слухняно жбурляє з ноги один по одному промоклі в борщі капці. Один летить в коридор, інший б’ється об вхідні двері, залишаючи на них мокру пляму – буде дружині робота і йде відпочивати. До ранку його не буде видно і чути.

Лютневий ранок повільний, ніби гусениця. Світає неспішно. Мама швиденько будить Людмилку і збирає її до школи, припудрюючи синець під лівим оком.

- От уже ж мені, - говорить осудливо. – І чого його лізти, ти ж знаєш, який він, коли п’яний! Тепер будеш ліхтарем світити. Так, ніби не дуже видно… Ти ж там подалі від вчительки на задню парту  сідай, може не помітить… А помітить, то скажеш, що хлопці зі старших класів сніжкою поцілили. Хто – не пам’ятаєш, - багато їх на подвір’ї було… Ти мене зрозуміла?

Людмилка мовчки киває, ховаючи очі від маминого вимогливого погляду.

- Ти мене чуєш?!

- Чую…

- Чуєш, чи ні?!!

- Так!!! – сердито огризається Людмилка.

- Дивись! – приказує мама.

Вони мовчки снідають і мама випроводжає тата і дочку з дому. Тато простягає малій руку і Людмилка вкладає свою рукавичку у міцну татову долоню. Вони ідуть вулицею і навіть про щось жартують. Вона, здається, вже й забула про вчорашню прикрість. Тато розповідає веселі історії, перегукується зі знайомими, вітається і перекидається із ними веселими словами. Попереду бовваніє страшна сьогодні школа. Бо що як однокласники почнуть розпитувати та кепкувати із її синяка на обличчі?!

А увечері на Людмилку знову чекатиме п’яний «концерт» її улюбленого тата…

Олександр МІЩЕНКО.