Ну що може відбуватися у звичайному собі селі? Хіба сусідки полаються за курку, що перелетіла через паркан та помідори понадкльовувала, а чи молодики у клубі увечері поб’ються!
А тут трапилося таке! Але цьому «таке», передувала дуже давня історія. Жили поряд старезний дід та одна хороша сім’я – Іван і Тетяна. І ото як дід зібрався помирати, покликав він до себе сусідів, і передав їм у спадок свою хатину. Хатина не найкраща, але й жити у ній можна – цегляна 1965 року побудови. Сказав:
- Ми з бабою удвох її зводили, на дітей сподівалися… та Бог дітей не дав, а труна – без кишень – нічого на той світ не візьмеш. А я й радий, що одна смерть непідкупна – до всіх однакова – що до бідного, що до багатого! Так ото хай моє добро вам послугує, дітям вашим буде, бач, старша ваша – дівка на виданні! А мені може коли свічку у церкві поставите на спомин душі! Нічого більше мені й не треба…
А за тиждень чи два помер старий!
Зраділи Іван і Тетяна. Вірніше, як зраділи? Посумували, що людина відійшла. Та воно довго за чужим плакати не доводиться. А вони і дев’ятини відбули, і сороковини справили.
А дід, ніби у воду дивився, – через півроку родина зіграла весілля і, залишивши молодятам свій будинок, переїхали жити у дідову хату. Та тільки відтоді став покійник Іванові снитися. Приходить буцім то до хати, сідає на лаві, якої давно вже немає – викинули, бо стара і шашелем побита була… Одним словом, негодяща. Отож сідає дід на лаві і починає говорити:
«Я все вам для повного щастя віддав: і хату, і сарай, і гараж, чого ж ви не заберете в гаражі подароване?!»
Дивуються Іван і Тетяна: та ж вони у дідовій хаті живуть, дідовим сараєм користуються, у дідовому гаражі машину свою ставлять, та й у дворі, на городі – повноправні господарі! Вже й свічку за спомин дідової душі ставили, і в газету поминання писали – з фотознімком великим, і священика освятити хату закликали, і екстрасенсів – потратилися – з сусідньої області привозили, все як годиться! Ні!
Покійник час від часу знову являється Іванові уві сні і одне й те ж говорить:
«Я все вам для повного щастя віддав: і хату, і сарай, і гараж, чого ж ви не заберете в гаражі подароване?!»
Вже думали чи не на смерть той дід сниться. Та ні таки… Всі у родині живі, здорові. Онучата з’явилися…
Вже й цукерки за царство небесне роздавали і чого тільки не робили – дід сниться і все вимагає забрати подарований скарб. Не витримав Іван – запросив кума Сергія з металошукачем продзвонити бетоновану підлогу у гаражі, а заодно і в сараї, чи не закопано там бува чого. Той прийшов довго водив рамкою по закутках.
- Ні, - каже. – Нема тут нічого металевого – ні золота, ні бодай якого залізяччя. Збрехав вам дід!
Отак і жили у страху років вісім. Чекали, коли покійник наступного разу уві сні прийде. І так уже дід допік, що відважився Іван бетон зняти! Воно хоч і шкода, і затратно, і нерозумно – дружина плаче: зовсім з глузду благовірний зіскочив – та спокій дорожчий. Найняв робітників і заходилися вони ломами та кувалдами підлогу крушити. А вона ж, мов той камінь! Працювали цілі свята – чотири дні! Нічого!!! І підлоги – нема – лежить посеред дворища купою битого бетону. Тетяна лає Івана на чім світ стоїть! Розмовляти з ним перестала… Хоча обід для робітників готувала всі чотири дні справно. Ще й чарчину і не одну – наливала.
А тільки-но роботу закінчили, першої ж ночі прийшов цього разу дід уві сні знову. Тепер уже до Тетяни і знову за своє:
«Я все вам для повного щастя віддав: і хату, і сарай, і гараж, чого ж ви не заберете в гаражі подароване?!»
Після того жінці уже не спалося до самісінького ранку. Ще й гроза вночі бушувала. А ближче до обіду вийшов Іван до гаража і наткнувся у кутку при вході на невелику діру у землі.
«Нора, чи що?» – подумав.
А потім таки роздивився, що то вона з-під воріт ямку ту промила. Взяв заступ із сараю і почав ту діру розширяти. Скільки там разів копнув – вузьке скляне горло старого, ще за часів Панька, бутля побачив, міцно закорковане деревом і сургучем залите. Розхитав той бутель за горлечко і витяг на світ божий. Глянув – прозора рідина у ньому. На дні, щоправда, у палець осаду від довгого стояння утворилося. Відкоркував – так і є самогон!
Покликав дружину. Та тільки руками сплеснула! І треба ж! Таки правдивим сон виявився! Але якою ціною! Гараж розкурочили. І жодного прибутку – витрати одні.
Рідину, звісно ж, вилили – побоялися пити. Мало що…
А от восьмирічний кошмар для сім’ї скінчився – дід уві сні приходити перестав. Видно, заспокоїлася нарешті його невмируща добра душа…
Олександр МІЩЕНКО.
Приватні оголошення, оголошення рекламного характеру, привітання та інші матеріали надсилайте