Марина Юріївна у дитинстві була шибайголовою. Яких тільки бешкетів від неї не натерпілися довколишні. Ціле літо, було, виганяє сусідськими садками та левадами. І де тільки сила бралася!
І завжди у всьому намагалася бути першою, кращою. Хто вище всіх на черешню залізе? Звичайно ж Маринка! Дарма що після тієї яблуні у неї всі руки від зап’ястків до ліктів позчісувані, зате ягід найспіліших нарвала повну пазуху! Або хто швидше всіх з гори скотиться? Маринка! Дарма, що потім весь світ перед очима стає дибки, а голова крутиться, мов навіжена! Або хто з рогатки у яблуко поцілить? Маринка! Дарма, що випадково віконце у літній кухні сусідчиній розіб’є і баба лається, на чім світ стоїть, зате ж поцілила! А головне, що батько свою доньку завжди захищав і жодного разу не зневірився у її правдивості!!!
Маринці було одинадцять років, коли татусь зник на якийсь час із їхнього дому. Трапилося це раптово і несподівано. То завжди гиркався з матінкою, а то… Маринка прийшла зі школи, а в хаті – тиша… Дзвінка така, скорботна тиша. Лише чути схлипування матері. Ось тоді Маринка дізналася, що її улюблений тато пішов до іншої. Зрадив!
Маринка поклялася неодмінно йому помститися. Вона уявляла, як насипле тій триклятущій тітці, яка її тата зурочила три жмені гіркого перцю у каструлю борщу, щоб вона чхала-чхала і луснула! Татові від того нічого не станеться. Він у Маринки знаєте який? Мужній! І не такий перчистий борщ їсть!!!
Так минув місяць… Одного разу Маринка мчала вихідного дня на велосипеді і біля самого пам’ятника Леніну (був тоді такий у Лубнах) зіткнулася мало не ніс до носа з татом, який вів під руку її… її вчительку!
- Здрастуй, Марисю! – лагідно привіталася вчителька, а тато чомусь знітився.
- Добрий день! – привіталася чемно Маринка.
- Куди це ти летиш? – запитала вчителька.
- Та просто так, катаюся! – відповіла чемно Маринка і лишень тепер зрозуміла, що та тітка-розлучниця, виявляється, її вчителька…
Вчителька витягла з авоськи, у якій було багато різного краму, цукерку і подала її Маринці.
- Тримай! Гулівер.
Але Маринка заховала руки за спину і набурмосилася.
- Візьми, - сказав тато. - Нечемно так.
Вчителька постояла кілька секунд з простягнутою цукеркою і, зітхнувши, поклала її назад в авоську.
- Вам треба, певно, побалакати, - сказала вона. – Я зачекаю на лавочці у парку.
І пішла.
- Тату, - раптово скрикнула Маринка і , кинувши свого двоколісного улюбленця, повисла у батька на шиї. – Тату, повернися. Я знаєш, як буду тебе любити! Я… я вчитимуся тільки на п’ятірки. Я буду тебе слухатися! Я… Не йди!!! Я НЕ ВІДПУЩУ ТЕБЕ, ТАТУ!..
Батько умовляв її не плакати, щось пояснював, але вона не хотіла нічого чути, учепившись обома руками у його одяг. І… умовила! Вони вдвох повернулися того дня додому, ведучи посередині Маринчин велосипед. Після цього тато вже не кидав сім’ї. І навіть коли Марина закінчила школу, інститут і вийшла заміж, батько залишався із сім’єю.
Лютий 2018-го був важкий для родини. Батька розбив інсульт. Він лежав у неврологічному відділенні лікарні і з відчаєм дивився на доньку, яка клопоталася біля нього разом з лікарями. Першу ніч Марина Юріївна просиділа біля його ліжка, міцно тримаючи рідну людину за нечутливу руку. Вона згадувала стару черешню, на яку дряпалася, щоб бути вище за всіх, качання з горба, взагалі щасливе сонячне дитинство, у якому поруч завжди був батько… Згадувала його веселий гучний сміх і підбадьорливі слова…
- Я не відпущу тебе, тату! – клялася собі. – Я не віддам тебе смерті!
На ранок батькові полегшало і він заснув. Марина Юріївна тихо встала і вийшла до ординаторської. Довго радилася з лікарем. Потім взяла список ліків, які треба купити і поспішила навідатися додому. Надворі було сонячно і зимно. Падав рідкий пухнатий сніг.
Марина Юріївна поспішала через дорогу, несучи у серці надію на батькове, хай і неспішне, проте все ж одужання… Замріялася…
…І де й взялася та малокерована автівка на слизькій, наче скло, дорозі…
Олександр МІЩЕНКО.
