Їх приватний будинок знаходився у центрі міста. Навколо громадилися багатоповерхівки. А вони жили селянським укладом. Ще й городину намагалися вирощувати на 2-ох сотках, чи скільки їх там було.
Коли народилися один за одним з різницею у три роки сини, Веніамін (ім’я змінено) був на сьомому небі від щастя. Особливо, коли бачив, як його найкраща в світі дружинонька годувала своїми повними молочно-білими грудьми немовлят. Малеча плямкала маленьким рожевим ротиком і смішно чхала, коли там щось не так. Веніамін тоді мало не розплакався від почуттів. Це було так зворушливо!!!
Для своїх двох синочків він намагався дати все найкраще. Візочок якісний, памперси, які на зорі незалежності ледь почали з’являтися, м’які іграшки. Коли підросли, дарував конструктори, машинки там всякі, автомати-пістолети. Хлопчики люблять грати у війнушку… Тоді думалося лише про щасливе їх життя. Попри скруту дев’яностих малі, здається, не мали відмови ні в чому. Бігали в школу, як усі, як усі її закінчили. Втім, були різними. Один – мовчазний і самозаглиблений, інший – товариський, полюбляв компанії і веселі розваги. Щоправда, ота любов до компаній не надто подобалася батькові. Він звик, щоб усе було тихо, без особливого пафосу.
Книги у сім’ї не надто водилися. Веніамін завжди був прихильником робітничого виховання синів. Казав: «Матимете робочу спеціальність в руках – не пропадете. І себе і свою жінку чи там дітей прогодуєте! Жива копійка ніколи ще зайвою не була. А бюджетники там всякі живуть від зарплати до зарплати. На шматку хліба економлять. А все чому? Та тому, що самі нічого власними руками зробити не можуть. А як зроблять, - то косо, криво!»
Тому Веніамін і спрямував своїх хлопців, не дивлячись на скромні заперечення дружини, в робоче русло. Закінчили вони обидва рік за роком місцевий навчальний заклад. Здобули робітничі спеціальності. «А далі, як самі захочуть!» – повідомив своїй половинці Веніамін. Та хлопці далі вчитися не захотіли.
Перебивалися випадковими заробітками. Почали їздити до Москви. Привозили непогані гроші… Батько радів, мати вболівала за синів, коли від’їжджали у майже закордоння. Там-таки, у Москві, менший, розбитніший, невдовзі одружився. Привіз додому свою дружину – досить вульгарну на вигляд дівулю, що торгувала на одному з ринків столиці. Зате мала московську прописку. Жила з батьками у двокімнатній квартирі на окраїні. Туди синок і переїхав жити. Через два роки народилася у подружжя донька, а згодом ще й спадкоємець батьківського прізвища. Малеча підросла і зацвенькотіла російською мовою, що діда дуже сердило. Та перевчити за якийсь тиждень-другий під час недовгих відвідин молодою родиною рідних для сина пенатів малих було неможливо. Та й син тільки махав рукою – шо там дивного, в Расеї живем! Сам теж все частіше забував спілкуватися калиновою…Переходив на російську, адже криклива молода дружина хохлацької не розуміла.
Рвало це серце «предків», як їх називали сини, та нічого не поробиш – доводилося миритися. «Ти хоч з українкою одружися, - казав Веніамін старшому. – Хай хоч одні онуки будуть нашого роду-племені».
Той усміхався зверхньо і нічого не казав. А колись кинув крізь зуби: «Чи не всьо одно на какой мове говоріть!» На тому й закінчилося.
А за рік на сході України спалахнула війна. Сорокавосьмирічний дід подався добровольцем захищати східні кордони Батьківщини. Сидів у промерзлих окопах з відчуттям упевненості – він відстоювати грудьми мирне життя в Україні. Важко було під обстрілами. Не раз доводилося відправляти вантажем 200 молодих хлопців-українців. Не було на них живого місця після розриву міни чи там гранати, або й танкового снаряду. Гірко плакала тоді за своїми синами ненька... Каменем на серці у Веніаміна лежала покута за своїх соколів, які жили десь у Москві, і все рідше подавали про себе знати.
Аж ось радість – улітку 2015-го приїхали обоє до рідного дому. Відпросився і дід у відпустку. Як на крилах летів до Лубен. Приїхав, та радше б не приїздив. Бо уздрів зовсім чужих йому по духу людей.
- А, Бандєра! – зустрів батька менший син, подаючи руку. – Что ви тут затєялі? Амерікосам продалісь!
- Та ти що здурів! – отетерів Веніамін. – Чи блекоти об’ївся.
Та й старший туди ж:
- А что в етой Украіне хорошого?! Что вам дала ета незалєжность?
- Та чи вас не українська мати народила? – здивувався Веніамін. – Жінко, ти чуєш.
А матері все одно синів жаль. Пригортає голови непутящі собі до впалих грудей, якими вигодувала таку собі муку і сухими очима на чоловіка дивиться.
- А что слишал! – сердиться менший.
А старший, немов шпичку в рану батькові, вганяє крамольні слова:
- Вот надєюсь умний человек вас завоюєт та порядок здєсь навєдьот!
- Це який такий порядок, - кинувся з кулаками на синів Веніамін. – Рабами хочете жити! Та ви, я бачу, і є раби!
- Бендєра! – сини у відповідь. – Ви здєсь дєтєй жрьоте!
Не добув у відпустці батько. Кинув усе, та й поїхав у частину. Випалила гірше снаряду з «Граду» його душу ота розмова. Сидів, думав про те, що він лишився, як перст, сам-один на цьому світі… Задля чого жити, коли рідні сини у вороги подалися. Співають під одну дудку. А який же він бендера? Чи вони… Невже не на цій землі обоє зростали, невже не цю воду з колодязя пили? І де він помилився, коли для обох серце ладен був вирвати з грудей, аби зросли, піднялися та стали на крило. От вони і стали…
Зітхнув Веніамін. Вийшов з бліндажа у теплу літню ніч…
А на ранок знайшли бійці діда на старій груші у сусідньому дворищі біля розбитої снарядами хати повішеного... Дивився він у затуманену далеч сірої зони виряченими очима, в яких застиг біль невимовної муки і вітер куйовдив його довгого ні краплі не сивого оселедця…
Сини, сини мої… Діти, діти…
Олександр МІЩЕНКО.
