- Це – карма, зітхає молода жіночка у потертій курточці, що ледь закриває поясницю.
З-під курточки і коротенького светрика визирає голе тіло. У такий холод – пряма загроза попереку. І що ото воно молоде-зелене! Не думає, де соломку постелити, щоб у старості не каятися.
Та не про те. Жіночка схиляється ближче до свого співрозмовника – мобільного телефона і продовжує жалітися:
- Ма’, була я оце у ворожки. Да. Вона тільки на картах кинула і відразу сказала: це карма така! Ага. Каже у вас у роду написано: всі рано «залітають». І мати, каже, у тебе – тобто ти, ма’, так само рано. Це так у нас на роду написано, сказала.
Передісторія ж цієї розмови така. Вісімнадцятилітня власниця мобільного телефона мала на кого звернути свої негаразди. Її ж бо мати народила у шістнадцять. Та й бабусі було не більше років, коли вона принесла у рідний дім своє щастя. І що головне – народжуються тільки дівчата. Принаймні первістки… Тож не дивно, що у свої п’ятдесят найстарша з роду Панасенків мала стати прабабцею. А є ж іще прапрабабця, якій, щоправда нині сімдесят перший мало стукнути.
Вісімнадцятирічна жіночка брижить симпатичного кирпатенького носика і дістає із сумочки пачку цигарок. Ось вона підкурює одну і, смачно затягнувшись, голосно говорить щось на зразок того, що у ефірі ритушують коротким «Пі-і-і!», а на письмі три крапкою…
Дістає мобільний і, набравши номер чергового абонента, починає оповідати свою історію:
- Ти уявляєш … я йому кажу, ти шо здурів, це ж твоя дитина, а він мені: іщьо чого. Я йому кажу: та точно твоя, а він: да пішла ти! Каз-зьол! І всі вони каз-зли! – сердиться чи просто констатує вісімнадцятирічна майбутня мамка.
У слухавці телефона щось їй відповідають.
- Та ти знаєш, я ж ні з ким і не … (знову три крапки замість прямої мови). Ну у школі було пару разов. Ну то по п’яні… - якось буденно розповідає дівчина. – Ну ти ж знаєш, Льошка і досі за мною бігає. Та нужен він мені… Такий весь мамкин синок… Да. Валєрчика я не считаю. То так, проходящий поєзд. А от Серьога. Ну ти представ: не моя дитина! Каз-зьол!..
Словарний запас як видно у дівчини не надто великий. І вичерпавши його, вона починає наповняти свій діалог ненормативною лексикою. Далі починає бідкатися:
- І куди мені з ним? Рожать? Я іще не нагулялася… - цигарка сердито шкварчить. – Да і скільки січас стоять усякі памперси і розпашонки! Привєт, Колян! – махає вона рукою знайомому вочевидь парубку. – Січас договорю! Ну, пока, Свєтік. Та тут Колян нарисовався. У бар приглашає!..
Дівчина пориває розмову і підводиться назустріч парубку. Швиденько цьомкає його і бере під ручку. Нічого особливого… Здалеку їх можна сприйняти за закохану юну пару. Вона показово сміється. Він нашіптує їй на вухо щось неймовірно веселе…
Втім карма таки наздоганяє пару у вигляді довгов’язого молодика у чорній короткій курточці і спортивних штанях. Він з розбігу б’є Коляна у спину випрямленою ногою. Той летить стовбула на вимощену плиткою алею центрального парку культури та відпочинку. Незнайомець не дає парубку підвестися і починає копати його носаками. Дівчина стоїть і спокійно спостерігає на побоїщем. Сердечні бабусі з лавки соромлять забіяку і погрожують викликати поліцію. Потім починають апелювати до дівчини.
- Що ти дивишся? Ти його знаєш, скажи що-небудь йому.
- Знаю, - відрізає вісімнадцятилітня майбутня мама. – А шо я йому скажу?
- Та він же його до смерті заб’є, о божечко!
- Валєрчик, хватить… Всьо одно я з тобою не піду, - повідомляє героїня драми.
А постоявши, додає:
- Та ну вас обох! – і спокійно віддаляється.
Бабці тільки охають і закликають до совісті нападника. Той не вгамовується, хоча бризнула перша кров… Перелякані мамці з візочками зникають у бокових алеях парку. Якийсь чолов’яга середніх років зупиняється віддалік, а потім розвертається і чимчикує назад.
Задовольнивши порив ревнощів, невідомий Валєрчик важко хекає і прорікши:
- Шоб я тебе рядом з Юлькою не бачив, - кидається наздоганяти свою многогрішну Джульєту, для якої він той, якого, судячи з недавньої розмови «Валєрчика я не считаю…»
Цікаво, що означає у цьому випадку слово карма, себто доля, на яку спирається у своїх не надто глибоких роздумах молода жінка років вісімнадцяти? І чи продовжиться її вплив на подальше покоління роду Панасенків у разі народження дівчинки-первістка?
Відповідь очевидна…
Олександр МІЩЕНКО.
