За 56-річною покійницею найбільше побивалася товстенька (як не лусне!) жіночка з села Л. Ще й курточка у неї розміри на два менша за необхідну – зовсім не облягає викохану на селянських харчах нижню частину фігури.

Вона стояла найближче до узголів’я труни – худенька у плечах і згорьована, у чорній мережаній хустці, відтіснивши широкими у три обхвати стегнами законного чоловіка і дітей покійної. Той, високий і лисий, тримався за милицю, бо інвалід, і, опустивши голову, дивився в лице покійниці сухими очима. Сини з невістками і численною ріднею стирчали віддалік і хто плакав, хто журився, хто тільки так, хмурив чоло!

- Хто воно? – перешіптувалися поміж собою всевидячі сільські жіночки, вказуючи очима на незнайомку, і тихо знизували плечима.

Згодом дізналися-таки: сестра утретє покійниці (троюрідна, як у нас кажуть) була нечастою гостею у цих краях. А на похорон, бач, приїхала і відразу взяла всі житейські клопоти в свої руки. Вона була скрізь. Спочатку крутилася по хаті, то хустки на труну і вінки чіпляла, то лад у кутках наводила, то стакан води бабці-сусідці подавала, то людей прохала, щоб потіснилися, а то розсипані і почавлені ногами цукерки та розтоптане печиво на порозі підмітала. Словом, почувала себе господинею…

На кладовищі так уже упадала за покійницею, що мало труну з табуреток не перекинула. Добре дядьки вчасно встигли підтримати, коли та зрушилася з місця.

Батюшка співав дуже проникливо і мелодійно. Півча, щоправда, фальшивила. Люди – осіб двадцять – терпляче чекали завершення обряду. Дув пронизливий вітер і на белебні було холодно. Дехто витирав кулаками під носом. Інші ховали кисті у рукави вдяганки. Лише незнайомка стояла куртка наопашки та чоловік покійної з непокритою головою давився слізьми.

Попрощавшися із рідною людиною та кинувши за традицією по три пригорщі землі на труну, люди поспішили до мікроавтобуса їхати на поминальний обід. Його проводили у сільському кафе для таких випадків пристосованого. Увечері тут гриміли дискотеки, а вдень проводили поминальні обіди. За столами все пройшло пристойно. Налили по три чарки за помин душі. Погомоніли про покійницю, а далі перейшли хто на що. Одні про врожай, інші про погоду, а дехто взявся кісточки сусідам перемивати. Все як і повинно бути… надто «підгулялих», хто умудрився і по четвертій-п’ятій чарчині перехилити, турботливо супроводили додому їх половини, або друзяки, щоб ніхто бува не впав та не замерз.

Розійшлися швидко. Сини потисли батькові руку, невістки співчутливо обняли його по черзі, поцілували у щоку, висловили слова співчуття та й подалися – шлях до міста неблизький. Залишилися в кафе тільки обслуга та незнайомка із села Л. Вона клопоталася, збираючи у пакетики залишки нарізки, якісь салати, шматочки оселедців і гори тушкованої картоплі (аякже, з м’ясом!). Потім пішла його проводжати до опустілого враз і наче чужого дому. Говорила пошепки, сумно і скорботно брижачи вуста.

- Миколо Івановичу, все треба пережити. Час лікує… Тримайтеся, - повторювала звичні у таких випадках слова.

- Та як же, - зітхав чоловік. – В один момент. І не хворіла зовсім. Пішла курей попорати, аж зирк! А вона під сараєм лежить. Я до неї, а в неї – губи посиніли, очі під лоба закотилися і вже не дихає... Як же це так?

- На все воля Божа, - зітхала жіночка, коли зайшли до схололої (при покійниці в хаті не топилося) оселі.

- Я завжди думав, що перший помру, - бідкався чоловік. – А воно бач як, довелося мою Людмилочку у дальню дорогу проводжати… Як же я тепер сам?..

Він заплакав болісно і невтішно, як дитина. Сидів на табуретці і плакав, широко відкривши очі. Сльози самі собою котилися ручаями по щоках і зрошувати поношений светр.

Жінка підійшла, стала поруч. І якось так само сталося: почала гладити його розкудлану на осінньому вітрі рідку чуприну. А він сидів і плакав, сидів собі і ридав.

Потім вона вклала вдівця спати, а сама довго порядкувала на кухні, а коли зморилася – вмостилася на дивані у світелці.

Листопадовий ранок наступного дня був сонячний і тихий, як сум за покійницею. Марина приготувала сніданок, який понесли на кладовище удвох. Повернулися додому також удвох. Вона не пішла на вранішній маршрут, як те собі планувала.

А в селі почали шепотітися: ось, мовляв, яка – прибрала чоловіка до рук не встигли у покійниці ноги схолонути. Хата, безсоромній, видно, знадобилася. Донесли відразу синам. Ті давай телефонувати та шпетити нерозумного батька. Що він собі надумав? З матір’ю тридцять сім років прожили, а він коханку завів!

А через сорок днів рознеслася чутка – Микола Іванович розписався з Мариною і навіть у церкву сходили – вінчатися. Тепер живуть у законному шлюбі, як голубки! Чоловіка засуджують усі, хто знає. Та він на те не зважає. Каже:

- Невже я не достойний на старості літ мати, хоч крихітку щастя?!!

Йому не вірять. Пара не сходить у лютих кумась з язика: бачили, пішли за ручку до магазину, як голубки? Тьху, на старості літ, а таке, ніби їм по п’ятнадцять – обнімаються на вулиці, він її «сонечком» зове. Словом, що з літ, то з розуму!

Та щаслива пара не зважає на ті слова. Вони живуть, на сьомому небі від щастя, хоч люди й не вірять у їх почуття. І скажіть, що у шістдесят не буває любові!!!

Олександр МІЩЕНКО.