Волосся сторч!

У Гонорихи (прізвисько змінене) з села В. дочка і син. А як нерідні. Собачаться між собою, мов найлютіші вороги. І все через хату. І це при живій матері.

Він – науковець, живе у Києві, вона – підприємець у Лубнах. Обоє мають власні домівки. Він – трикімнатну квартиру на Лівому березі столиці. Вона – власний будинок на Південному. Обоє сімейні. У обох по двоє дітей – бабиних онуків. Наїжджають не часто. Та й то окремо. Не дай Боже, випадково зійтися у материній хаті – без скандалу не обійдеться.

І починається:

- Ти бачиш, як матері одній важко?!

- А ти нащо?

- Я в Києві живу, попробуй вирватися – приїхати!

- Якби хотів, приїхав! Це ж твоя мати, а ти її син!

- А ти дочка! Коли у матері була? Місяць тому. А живеш – двічі плюнути, поряд!

- Та не твоєї вдачі, кожного дня їй дзвоню!

- А була б нормальною дочкою, щодня приїздила би – наварити, попрати! Бачиш, у якому мати ходить!

- Авжеж, ходить! А купити їй ти нічого з одягу не думав? Приїхав він, у торби картоплі та моркви з цибулею набрати!

- Та подавися ти своєю картоплею, ніби я тієї картоплі у Києві не куплю. Взяв яке відро – то треба очі нею виколювати!

- Тобі виколеш! У Сірка баньки позичив, та й лупаєш ними. Такі хіба вилами проб’єш.

- То ти вже й погрожувати! Взяла б та й забрала до себе матір, а хату би продали та гроші навпіл поділили…

- А сам не хочеш матір до себе забрати?!

- Та куди я її заберу. Дванадцятий поверх! Ти у своєму умі?

- А я куди?

- Та як куди? Отака хата на п’ять кімнат і нікуди? Хоч би вже не патякала!

І отак щоразу. Сидить Гонориха та:

- Не сваріться! – каже. – Ви ж найрідніші на світі. А що буде, як мене не стане?

А останнього разу дочка не втерпіла:

- Давай, хто забере матір, тому й хата дістанеться.

- Ага! – брат їй на те. – Так, ніби у матері не всі онуки рідні! Навпіл ділити будемо!

- Діточки, та я ж іще жива, - тільки й промовила Гонориха. – І з рідної хати нікуди не піду…

- Ну чого ви, мамо? – відразу образився син. – Ви ж із собою все оце не заберете!

Як ножем по серцю різонув!

А одного разу трапилася нагла пригода, що усе вирішила. Чи так уже ішлося, чи кимось було задумано – хто зна.

Так от. Приїхала до матері дочка.

- Мамо, мені завтра рано треба за товаром їхати, то хай машина у тебе в дворі постоїть. А я додому переночую і завтра зранку – у дорогу!

Ну так, то й так.

- Я все одно не сплю, - каже мати.

Посиділи, погомоніли. Дочка наливкою неньку пригостила, та й подалася!

Всю майже ніч просиділа мати біля вікна на машину поглядаючи. А десь під ранок – зморив її сон. Ніколи й не спала, а тут тільки очі заплющила – глип! – а машину як лизя злизала. Нема її у дворі! Мати з хати чимдуж. Та на вулицю! Та по вулиці! Нема! Бігала-бігала, ридаючи! Нема!!!

Прийшла додому – ніг під собою не чує. Сіла, взяла до рук мобілку. А тут тільки хвіртка – дзень! Дочка й сама вже на порозі.

- А де машина?!

- Ой, денечко, ой рибонько, не догледіла! – залилася слізьми старенька.

А та їй прокльони на голову. Побігла, прибігла, у поліцію телефонує. Та все матір кляне на чім світ стоїть.

Приїхали копи, походили, подивилися. Заяву про угон прийняли. Сказали: це вже ваша машина на запчастини пішла, а рештки десь у річці мокнуть!

Побули, все що треба оформили і поїхали.

Дочка у крик! І так цілий тиждень їздила та матір лаяла.

- Та я ж і не чула, як та машина завелася, чи вони її мовчки з двору викотили? – виправдовується. – Так і пес нічого не чув. Хоч би гавкнув!

А через місяць по селу рознеслася звістка – продала Гонориха хату і поїхала до дочки своєї жити.

За якихось півроку приїхав у село син. А в материній хаті – чужі люди господарюють! Він до них.

- Ні, - кажуть. – Ми у цій хаті тепер повноправні господарі. А ви хто такий? Якщо хочете, можемо телефон колишніх власників дати!

- Та подавіться ви ним! Сам номер маю!

Кинувся набирати. А потім помчав у Лубни до сестри, де мати голову прихилила.

А там так і так кажуть: мати – продала я свою хату, щоб дочці збитки за машину покрити. Винна я перед нею – не встерегла! А сестра: мати свою хату дарственно на тих людей оформила! Тож ніяких грошей за неї я в очі не бачила. Ось і документи! І тобі – нічого не положено! А мати тільки очима кліпає: та як же дарственно, коли сама бачила – гроші дочці у нотаріуса під кабінетом за хату передавали.

Крутнувся син туди, сюди. Все законно! Комар носа не підточить. Подарувала його мати свою хату невідомим людям, виходить. Причому з доброї волі! Ось і підпис на документах стоїть!

Плюнув він сестрі у пику. Причому натурально так – плюнув і пішов геть, крикнувши матері:

- Здихати будеш – не приїду!

А як вже там було – ніхто не знає. Та тільки через рік померла стара Гонориха у віці шістдесяти восьми років у дочки в приймах. Кажуть, заклювали її рідні люди. Похорон був скромний. На могилі встановили скромний дерев’яний хрест. П’ятий рік стоїть у бур’янах у закутку міського цвинтарі, недалеко від лісосмуги. Не поховала дочка матір на сільському кладовищі біля батька, баби та діда і їх семи сестер та братів – чи то везти у село посоромилася, чи ще чого. Та тільки за гроші з хати отримані, навіть на пам’ятник не спромоглася. А про те, чи знає син, що у нього вже п’ять років немає неньки навіть невідомо…

Олександр МІЩЕНКО.