Вона була старшою і завжди опікувалася меншою, інвалідом з дитинства – своєю сестричкою… був іще брат, але він покінчив життя самогубством.
Сьогодні Галині вже за шістдесят. Живе у двокімнатній батьківській квартирі, ледь зводить кінці з кінцями. Отримує мінімальні виплати за віком – стажу не заробила. А попри те, тримає чотирьох котиків і двох собачок, яких підібрала на вулиці. Жалко…
У будинку по центральній вулиці міста, де мешкає, її вважають блаженною, проте не вредною бабцею. Знають її любов до тварин, тому іноді підкидають під двері кошенят. Вона їх виходжує, заліковує виразки, намагається віддати у хороші руки. Забирають нечасто. Тому поголів’я домашніх улюбленців у Галини поступово збільшується.
У квартирі стоїть блискучий полірований рояль. Займає півкімнати. Коли і як він потрапив до цього помешкання вже й не пригадати. На ньому свого часу Галина маленьким дівчам вчилася грати. Закінчила дитячу музичну школу по класу фортепіано. Вона й нині іноді, коли буває особливо важко на душі сідає за інструмент, проводить рукою по клавішах, потім починає музикувати. Грає по пам’яті Шопена, Моцарта, Ліста, прикривши повіки. Тоді зникають усі проблеми, зникають стіни і гамір міської вулиці за вікнами, сигнали автівок… Вона поринає у прекрасний світ вишуканих манер, розкішних королівських палаців, де ніколи не бувала, не ступала по паркету з червоного дерева, не танцювала на їх полірованій поверхні…
Все, що є – бідний прилисток старої діви з облупленими вікнами і подертими дверми.
Життя у Києві за радянських часів складалося спочатку непогано. Залишилася працювати на кафедрі фізики лаборантом. Мешкала у гуртожитку. Скромна жінка в окулярах, вона ніколи не лізла наперед, завжди ховалася за спини спочатку старших наукових співробітників, а потім і зовсім молодих. Готувала їм дисертації, допомагала передруковувати на машинці доповіді, монографії, вичитувала майбутні наукові публікації у товстих журналах. Її підопічні швидко ішли угору, отримували нагороди, премії, звання. Віддячували коли пляшкою коньяку, коробкою цукерок, а то й добрим словом.
Але трапилося так, що настали нові часи. Галину скоротили, з гуртожитку виселили, адже там могли проживати лише працівники вузу, студенти. Довелося перебратися до батьків у Лубни. тут роботи за фахом так і не знайшла. А працювати на громадських роботах соромилася. Згодом втратила кваліфікацію – життя зробило величезний стрибок уперед, у країні відбулася комп’ютеризація. І Галина зі своїми знаннями радянської доби стала нікому непотрібною.
Торгувати, як сестра, яка теж закінчила вуз і жодного дня не працювала за фахом, не відважилася. Правда була одна спроба, але й вона була невдалою. Закуплений товар продала за безцінь з великими знижками аби з рук. Так, що й затрат не покрила. А от у сестри «човниковий бізнес» купи-продай пішов. Невдовзі вона з чоловіком-киянином, продавши його батьківську комуналку купили прекрасну трикімнатну квартиру. Хоч і не в центрі, та неподалік метро. Народили сина.
Саме тоді завагітніла в Лубнах і Галина. Та коли сестра дізналася про цікавий стан сестри, миттю примчала до міста.
- Що ти собі думаєш? – кричала на страшу Галину. – Ні роботи, ні сім’ї, народжувати від одруженого чоловіка. Та ти здуріла!
Сестру підтримали батьки:
- І правда, Галю, зроби аборт. Ми тебе з немовлям не потягнемо. Та й Валентині у Києві треба допомагати сина, Павлика, на ноги ставити!
Три тижні змагалася з рідними Галина. Три тижні її обробляли найближчі їй люди з раннього ранку до пізнього вечора, аж поки жінка не здалася! Вона зробила аборт, хоч це був останній її шанс мати дитину. Роки ішли, а на сорокарічну жінку без роботи, яка живе за рахунок батьків, ніхто не звертав уваги.
Щоправда був ще один випадковий знайомий, майже хлопчак – 19 років, який покористувався нерозтраченою любов’ю жінки середніх років та швидко охолов. А потім ще й до смерті образив її, зі скандалом вимагаючи перевіритися на СНІД, мовляв це вона його заразила. Тест на хворобу не підтвердився, але це була така психологічна травма, що Галина три роки поспіль не могла дивитися в очі ні сестрі, ні батькам, які, звісно ж, про все дізналися від молодика і вважали її мало не шльондрою. За що? Чому вони повірили чужій, непорядній людині, а не їй, рідній дочці Галина не може зрозуміти і досі.
На початку десятих років нового століття з різницею у рік пішли у засвіти батьки: спочатку батько, а потім і мати. Сестра відбула обидва похорони, сердито зиркаючи на Галину та весь час дорікаючи їй за відсутність грошей і безробіття. Але облишила її у спокої, забувши навіть про існування.
Кілька разів жінка наймалася доглядати стареньких. І чекала на омріяну пенсію за віком. Дочекалася. Отримує мінімальне соціальне забезпечення. Оформила субсидію. Так нова біда: у сестри виріс син Павлик, одружився. Молода сім’я живе з батьками в Києві. Зрозуміло, що тісно, зрозуміло, що скандали, зрозуміло, що сутужно. Човниковий бізнес купи-продай нині пішов на спад. Тож Валентина примчала в Лубни:
- Продавай квартиру! – вимагає.
- А куди ж я подінуся? – спробувала заїкнутися Галина.
Але її навіть не слухають: продавай і все! Нам потрібні гроші, щоб купити житло для Павлика у столиці.
Нині намагаються зробити документи про її неповносправність, оформити опікунство. Запроторять у «психушку» – все пиши пропало. А куди подіти чотирьох котиків і двох собачок, яких підібрала на вулиці?
- І вам місця немає, - зітхає Галина, звертаючись до своїх чотирилапих підопічних.
Вона закриває очі і торкається руками клавіш, поринаючи у легкі мелодії музики. Що буде завтра жінку не обходить. Вона вже давно над цим не замислюється. Адже до «завтра» - ціла вічність!
Олександр МІЩЕНКО.
Приватні оголошення, оголошення рекламного характеру, привітання та інші матеріали надсилайте