У селі К. люди шепочуться і дратуються: і що воно за чоловік! У нього жінка з ким тільки не спить, він один того не помічає чи помічати не хоче! Чи сліпий, чи дурний, чи ото такий ні риба, ні м’ясо…
Вона ж молодичка – нічогенька, «хвігуриста», як каже місцевий жартівник Іван, показуючи оте «хвігуриста» обома руками. І так воно у нього красиво виходить, що відразу кожен, хто про походеньки невірної жінки слухає, добре уявляє усі подробиці.
А одного разу добренький Льончик – дядько-ровесник обманутого чоловіка (ще й у школі разом вчилися), за однією партою, щоправда, не сиділи і не дружили особливо, але ж в одному класі граніт науки гризли, вирішив відкрити очі колишньому однокашнику на його непутяще життя. Та спочатку сіли удвох у затінку дерев під магазином, випили по пластиковому стаканчику «біленької» - харашо пішла! І почав Льончик розкривати очі своєму надто вже нерозумному другу.
- Ти знаєш, шо твоя каждому у селі дає?.. – запитав прямо і ствердно кивнув головою. – Каждому…
-…. – промовчав Сергій.
А Льончик знову після чергового «будьмо!» продовжив.
- Її ж із хати випускати не мож-жна. Тільки за поріг, поділ задрала і хоч ти їй шо…
- …. – промовчав Сергій, закусюючи стиглим помідором із грядки тітки Людмили.
А Льончик не вгамовується, тепер уже витерши запраним рукавом сорочки, що висить на ньому, мов на тому кілку, мокрого від оковитої рота, своєї:
- Вона ж у тебе гірше простітутки. Бо ті, хоч грошима беруть, а твоя… Хех! Зі спортивного інтересу розпутствує…
-…. – промовчав Сергій, допив йому положене, встав і потьопав додому.
- Ну не дурень! – здивувався Льонкик, сівши на п’яту точку під стіною, бо ноги вже не несли. – Та мені б треба було давно в пику дати, мене б уже тут треба було по землі розмазати, а він?.. Нє, дурень!
А Сергій дійшов тихо додому. Все в ньому кипіло і клекотало, а ще – душили сльози… Зайшов до хати, взяв держак від лопати і почав дружину невірну чекати. Посидів з годину. Ні, взяв ломаку, що нею корову на пастівник вигонять. Почекав ще дві – взяв хворостину, що нею гусей завертають. А коли стемніло – сутінки у вересні ранні – і ту у грядки пожбурив та пішов у хату. Там, ввімкнувши світло, місця собі не знаходив. Сновигав з кутка в куток, а уява малювала страшні картини жіночої розпусти. Та такі, що аж серце починало битися і стогнати, кричати криком у глибині грудей.
Так тривало до десятої вечора. Раптом на подвір’ї гучно ляснула хвіртка. Радісно заскавулів пес, рипнули хатні двері і до вітальні зайшла його благовірна. Вся якась збуджена, а красива… Сергій аж рота роззявив.
- Чого це ти скрізь світло повмикав, наче на весіллі! – різонули слова, що ніби нічого й не значили…
Сергій підійшов до половинки.
- Ти… де була?..
- Де? На роботі затрималася, - відповіла, а сама на себе у дзеркало глянула, посміхнулася і пішла до ванної…
- До десяти годин.
- Ой, не починай, - огризнулася.
Сергій за нею:
- Де ти була?..
Подивилася, здивовано звівши брову, немов сказати хотіла: а це що таке?
- Кажу ж, посиділи з дівчатами на роботі, у Тетяни день народження онука справляли.
- Точно? – не повірив. – А якщо я запитаю…
- Ти що зовсім того, за мною слідкувати? – дружина повернулася різко і розлючено. – Ти диви!..
- Кажи, де була!
- Де була там уже нема. Чого тобі? Вісім років не питав, а тут тобі на, не відчепишся.
- Ти знаєш, що про тебе люди балакають?..
- Мені байдуже і ти не слухай.
- Та як же не слухати. А дочка, а син.
- Вони виростуть – зрозуміють…
Сергій схопив дружину за руки.
- Боляче, ай! – верескнула та.
- Ти, ти – шлюпа! – заволав.
І вона вліпила йому ляпаса.
Сергій розтиснув пальці
- Лягай спати! – наказала. – Я зараз.
Пішла до ванної.
А коли повернулася, він лежав, накривсь з головою і тихо зітхав. Лягла поруч.
- Чого ти? Ходи до мене, любчику, - почала муркотіли.
Він в’яло опирався, але нічого вдіяти не міг. От не міг і все. Звик в усьому дружину слухатися ще від самої першої зустрічі, коли вона сміючись вигукнула: «А от не полізеш пику хлопцям з Лубен бити». А він, тихоня, взяв і поліз! Так було.
Дружина, поклала його голову собі на груди і тихо почала гладити густе, як у дівчини, волосся.
- Навіщо ти так зі мною? – запитав ображеним голосом їй у теплу пазуху.
- Як?..
Помовчали кожен про своє.
Пояснила:
- Не можу я відмовити… Підійде Дмитрович, обніме, чи там Юрій Денисович, фермер наш – теж не останній кобилина. Не можу відмовити… Любила і любити буду! Ти тільки не сердься, добре. Я все одно тільки тебе люблю, - глянула так зворушливо і трепетно, а Сергій несподівано для себе погодився, зітхнувши:
- Добре…
А далі у них було жагуче кохання.
А ще далі… у селі К. люди шепочуться і дратуються: і що воно за чоловік! У нього жінка з ким тільки не спить, він один того не помічає чи помічати не хоче! Чи сліпий, чи дурний, чи ото такий ні риба, ні м’ясо…
Олександр МІЩЕНКО.
