Жили в …......цях – звичайному собі селі на Лубенщині сусіди Ірина з чоловіком Сергієм, трьома дітьми і старою матір’ю, яку усі на кутку величають Гачихою і батько Микола та син Сергій Сербиненки. Сергії – що один, що другий – ровесники. Тільки один – сімейний, а другий ніколи жонатим не був, хоч, слава Богу, четвертий десяток розміняв днями…

І все б нічого, якби не межа між садибами.

- Ото ваша вишня до нас відростки пускає, на нашу сторону залізла, вже півтора метри городу зайняла, - починають кожної весни Гаки.

- Та де? – їм у відповідь Сербиненки. – Кілька дубців – можна викопати, а оту стару деревину – не чіпайте – вона з діда-прадіда стоїть. Ото і є межа.

- Якого з діда-прадіда. Тій деревині не більше, ніж вашому меншому онуку – п’ятнадцять років! Я ще пам’ятаю, як пожалів її при Кучмі корчувати. Тепер – ого! Під чотири метри вимахала.

- І не сором брехати! – сердиться баба Гачиха. – Деревина стара. он як уся клеєм покрилася.

- То навіщо вона здалася, коли стара та трюхла. Вже й не родить зовсім! Спиляти її та й по всьому, - Сербиненки.

- Ага, спиляти. Та такої вишні ніде більш не знайдеш. Вона й не шкодить зовсім.

- Ого, не шкодить! Яку латку займає. І гілля все на нашу сторону!

- А ми й не проти, якщо Сергій, - це вже Гачиха. – Яку торбину вишень нарве.

- Кому ті вишні потрібні. А картопля колись там була знатна! Давайте, пиляйте вишню, інакше самі вирубаємо! – кричать Сербиненки – син з батьком.

Війна спалахнула і тліє вже котрий рік. Немає для неї спочинку. Влітку сім’ї враждують одна на одну, якщо у котроїсь курча чи там кача пропаде або кукурудза на краю городу почне всихати.

- Підлили… Підлили чимось! У-у-у, вражі душі, - бурчить стара Гачиха. – А щоб вам руки повсихали!.. Наділив Бог сусідами.

А Сербиненки у свою чергу:

- Вдавіться ви тією зозулястою, що у нас із двору поцупили! Тут таки була і вже нема. Хай вашій матері трясця!

А найприкріше те, що обидві сім’ї живуть у одній хаті на два господарі. І треба ж такому статися, що вікна кожної половини виходять у двір до сусідів. Ото Сербиненки не довго думаючи прив’язали перед вікнами своїх ворогів пса. Саме було літо. То Гаки навіть прочинити кватирку не пробували – запах такий, що й ну! А коли вже Гаки задумали свою частину хати пінопластом утеплити, то й тут не вийшло: межа якраз по стіні проходить! А тут якихось п’ять сантиметрів чужої землі відтягати хочуть!

- Не дамо, - сказали Сербиненки.

Так і стоїть хата з одного боку стіни зроблені, а з іншого, того, що у двір до сусідів виходить – ні!

А це осінньої пори копала стара Гачиха грядку на зиму. Поволеньки длубалася в землі, виважуючи величезні скиби одна на одну, щоб не порозкисали від дощу, а добре замерзли і простояли до весняного тепла. Коли це глип! – у купі картопляного бадилля якраз на межі під сусідським сажком  – яйце куряче біліє.

- От вража сила! – пробурчала стара. – Порчу навести здумали!

Не довго думаючи, сходила у хату за папером та сірниками, нагребла над яйцем купу хмизу, чиркнула об коробку сірниковою голівкою і запалав під сусідським сажком вогонь. Дмухнув вітер, іскри шарпонуло вгору, під покритий руберойдом дах…

Аж тут де не візьмись – Сергій Сербиненко біжить.

- Ти що, стара карга, зовсім з розуму зіскочила? – волає. – Підпалити нас хочеш?!

Турнув бабу.

А з-за хати, де не візьмись – другий Сергій, її онук з дружиною Іриною. Накинулися на першого Сергія з лайкою. Той лопату Гачихи – хап! Чужу лопату ж! Сергій за спиляну навесні гілку від груші. Я-ак махне. Потрапив тезку по плечі. А тезка у відповідь лопатою по руці нападника. Б’ються, наче запеклі вороги. Дарма, що у дитинстві разом вулицею бігали, на риболовлю ходили та садки трусити. Яблук і вдома валом. Та ж воно цікавіше у сусіда по кутку червонобоких напатрати!

За тією бійкою не зчулися як сажок перетворився на величезний смолоскип червоного полум’я.

Кинувся один Сергій кабанця з сажка рятувати, а другий – хату.

Та де там! Кабанець смаженим м’ясом тхне – не ворушиться. А спочатку верещав мов недорізаний! Живцем згорів кабанець.

- Так тобі й треба! – кричить Сергій Гак.

А у самого вже хата димить під шифером!

- Щоб тобі без даху лишитися! - волає Сергій Сербиненко, забувши у сліпій люті, що у них оселі під однією покрівлею.

А коли трохи охолов, і побачив, що й до нього на горище язики полум’я дістають, кинувся свою частину хати гасити! Та де! Вогонь все дужче розгорається!!! А клятий тезка з того боку будинку регоче і водночас ридає ридма:

- Так вам і треба! Так вам і треба, щоб не тішилися з чужого горя!

Позбігалися люди. Давай обійстя гасити. А два молоді господарі замість того, щоб допомагати заново на межі між собою зчепилися.

Один кричить:

- Це все твоя мати – відьма стара – пожежу влаштувала!

А другий:

- Це вишня вам наша поперек горла стала, будь проклятий весь ваш рід!

Тепер на місці двох дворів у селі пустка. Гаки перейшли жити у сусіднє село до родичів. Сербиненки у старій хаті на іншому кінці села прихисток знайшли. Хоч запущена вона, та стіни є і те добре. Хазяї ж десь у столиці осіли. На воротях два роки поспіль номер мобільного телефону намальований і слово «Продається!» Та купувати хату Сербиненкам нема за що. Ото й живуть поки не вигнали.

Нічому їх, видно, це так і не навчило...

Олександр МІЩЕНКО.