Жили в …......цях – звичайному собі селі на Лубенщині сусіди Ірина з чоловіком Сергієм, трьома дітьми і старою матір’ю, яку усі на кутку величають Гачихою і батько Микола та син Сергій Сербиненки. Сергії – що один, що другий – ровесники. Тільки один – сімейний, а другий ніколи жонатим не був, хоч, слава Богу, четвертий десяток розміняв днями…
І все б нічого, якби не межа між садибами.
- Ото ваша вишня до нас відростки пускає, на нашу сторону залізла, вже півтора метри городу зайняла, - починають кожної весни Гаки.
- Та де? – їм у відповідь Сербиненки. – Кілька дубців – можна викопати, а оту стару деревину – не чіпайте – вона з діда-прадіда стоїть. Ото і є межа.
- Якого з діда-прадіда. Тій деревині не більше, ніж вашому меншому онуку – п’ятнадцять років! Я ще пам’ятаю, як пожалів її при Кучмі корчувати. Тепер – ого! Під чотири метри вимахала.
- І не сором брехати! – сердиться баба Гачиха. – Деревина стара. он як уся клеєм покрилася.
- То навіщо вона здалася, коли стара та трюхла. Вже й не родить зовсім! Спиляти її та й по всьому, - Сербиненки.
- Ага, спиляти. Та такої вишні ніде більш не знайдеш. Вона й не шкодить зовсім.
- Ого, не шкодить! Яку латку займає. І гілля все на нашу сторону!
- А ми й не проти, якщо Сергій, - це вже Гачиха. – Яку торбину вишень нарве.
- Кому ті вишні потрібні. А картопля колись там була знатна! Давайте, пиляйте вишню, інакше самі вирубаємо! – кричать Сербиненки – син з батьком.
Війна спалахнула і тліє вже котрий рік. Немає для неї спочинку. Влітку сім’ї враждують одна на одну, якщо у котроїсь курча чи там кача пропаде або кукурудза на краю городу почне всихати.
- Підлили… Підлили чимось! У-у-у, вражі душі, - бурчить стара Гачиха. – А щоб вам руки повсихали!.. Наділив Бог сусідами.
А Сербиненки у свою чергу:
- Вдавіться ви тією зозулястою, що у нас із двору поцупили! Тут таки була і вже нема. Хай вашій матері трясця!
А найприкріше те, що обидві сім’ї живуть у одній хаті на два господарі. І треба ж такому статися, що вікна кожної половини виходять у двір до сусідів. Ото Сербиненки не довго думаючи прив’язали перед вікнами своїх ворогів пса. Саме було літо. То Гаки навіть прочинити кватирку не пробували – запах такий, що й ну! А коли вже Гаки задумали свою частину хати пінопластом утеплити, то й тут не вийшло: межа якраз по стіні проходить! А тут якихось п’ять сантиметрів чужої землі відтягати хочуть!
- Не дамо, - сказали Сербиненки.
Так і стоїть хата з одного боку стіни зроблені, а з іншого, того, що у двір до сусідів виходить – ні!
А це осінньої пори копала стара Гачиха грядку на зиму. Поволеньки длубалася в землі, виважуючи величезні скиби одна на одну, щоб не порозкисали від дощу, а добре замерзли і простояли до весняного тепла. Коли це глип! – у купі картопляного бадилля якраз на межі під сусідським сажком – яйце куряче біліє.
- От вража сила! – пробурчала стара. – Порчу навести здумали!
Не довго думаючи, сходила у хату за папером та сірниками, нагребла над яйцем купу хмизу, чиркнула об коробку сірниковою голівкою і запалав під сусідським сажком вогонь. Дмухнув вітер, іскри шарпонуло вгору, під покритий руберойдом дах…
Аж тут де не візьмись – Сергій Сербиненко біжить.
- Ти що, стара карга, зовсім з розуму зіскочила? – волає. – Підпалити нас хочеш?!
Турнув бабу.
А з-за хати, де не візьмись – другий Сергій, її онук з дружиною Іриною. Накинулися на першого Сергія з лайкою. Той лопату Гачихи – хап! Чужу лопату ж! Сергій за спиляну навесні гілку від груші. Я-ак махне. Потрапив тезку по плечі. А тезка у відповідь лопатою по руці нападника. Б’ються, наче запеклі вороги. Дарма, що у дитинстві разом вулицею бігали, на риболовлю ходили та садки трусити. Яблук і вдома валом. Та ж воно цікавіше у сусіда по кутку червонобоких напатрати!
За тією бійкою не зчулися як сажок перетворився на величезний смолоскип червоного полум’я.
Кинувся один Сергій кабанця з сажка рятувати, а другий – хату.
Та де там! Кабанець смаженим м’ясом тхне – не ворушиться. А спочатку верещав мов недорізаний! Живцем згорів кабанець.
- Так тобі й треба! – кричить Сергій Гак.
А у самого вже хата димить під шифером!
- Щоб тобі без даху лишитися! - волає Сергій Сербиненко, забувши у сліпій люті, що у них оселі під однією покрівлею.
А коли трохи охолов, і побачив, що й до нього на горище язики полум’я дістають, кинувся свою частину хати гасити! Та де! Вогонь все дужче розгорається!!! А клятий тезка з того боку будинку регоче і водночас ридає ридма:
- Так вам і треба! Так вам і треба, щоб не тішилися з чужого горя!
Позбігалися люди. Давай обійстя гасити. А два молоді господарі замість того, щоб допомагати заново на межі між собою зчепилися.
Один кричить:
- Це все твоя мати – відьма стара – пожежу влаштувала!
А другий:
- Це вишня вам наша поперек горла стала, будь проклятий весь ваш рід!
Тепер на місці двох дворів у селі пустка. Гаки перейшли жити у сусіднє село до родичів. Сербиненки у старій хаті на іншому кінці села прихисток знайшли. Хоч запущена вона, та стіни є і те добре. Хазяї ж десь у столиці осіли. На воротях два роки поспіль номер мобільного телефону намальований і слово «Продається!» Та купувати хату Сербиненкам нема за що. Ото й живуть поки не вигнали.
Нічому їх, видно, це так і не навчило...
Олександр МІЩЕНКО.
