Миле білошерсте створіння з висолопленим рожевим язиком, гостроверхими вушками, чорним вологим носом і очима-бусинками на руках у хазяїна при вході до лубенського ринку – мрія кожної дитини. Як же його хочеться погладити, обняти, притиснути до себе і нізащо не відпускати!!! Море щастя, океан любові, всесвіт відданості блищить ув очах цуценяти!!!
- Мамо, купи песика! – просить дівчинка років семи-восьми, причому так зворушливо, що не можна не погодитися.
- Я тобі сказала: ні! – роздратовано викрикує мати і ляскає дитину по сідницях міцною рукою, а потім тягне геть від її дитячого щастя.
У багатьох перехожих серце мимоволі стискається, а в душі закипає роздратування – і що воно за мати отака?!.
Але не все так просто. Жанна ледь стримуючи сльози розповідає свою історію… Історію про Сніжка…
Коли їй було років вісім, батько – капітан Збройних сил СРСР подарував донечці білосніжного песика. Його так і назвали Сніжок. Це було море щастя, океан любові, всесвіт відданості, що блищав ув очах цуценяти!!! Дуже скоро цуценя стало загальним улюбленцем сім’ї. Воно жило у коробці біля дверей, але часто порушувало заборону і проникало то на кухню, то у залу. І якщо батьків не було вдома, бешкетам Сніжка і радості Жанни не було меж! Вони галасали квартирою, борюкалися на дивані, скакали по стільцях. А ще Жанна любила обіймати свого чотирилапого друга і пестити. Вона цілувала його у симпатичний собачий писок, що ніби усміхався, а Сніжок лизькав свою господарку вологим язиком по щоках. Було лоскітно і приємно. Жанна весело сміялася і відштовхувала песика, а той у пориві захоплення скакав довкола і крутився, ніби дзиґа.
Дуже часто за собачі витівки попадало обом - і Жанні, і Сніжку. Втім, це не особливо їх засмучувало. Адже Жанна і Сніжок були нерозлучні. Якби можна, вони б і їли з однієї миски. Тому, коли приїхали до бабусі в Лубни, Жанна взяла з собою Сніжка. А тут – справжнє роздолля. По-перше, можна цілий день галасати подвір’ям і ніхто тобі нічого не скаже! По-друге, Сніжок користувався популярністю серед нових подружок Жанни. Їх звали на вулицю – грати у квача і вибивного, запрошували на день народження. І скрізь Сніжок був у центрі уваги, як і його маленька господарка.
Сніжок навчився стояти на задніх, залюбки давав передню лапу для привітання. А ще міг стрибати через обруч, ганяв наввипередки із дітлахами, з веселим гавканням ловив м’яча, плутаючись між ногами, коли всі разом – хлопчаки і дівчата – грали у футбол. Словом, був загальним улюбленцем лубенської дітвори на Залізничній. Жанна все більше гордилася Сніжком і вигадувала для нього все нові і нові випробування. Пес виконував усе, що тільки йому не наказували із величезним захопленням та собачою відданістю в очах. Здавалося, він ладен був заради маленької господині стрибнути у полум’я аби лишень задовольнити її примху.
Та одного разу сталося те, що перевернуло життя маленької дівчинки. Гурт дітлахів бавився на вулиці. Жанна жбурляла невелику паличку, звичайну паличку, виламану з яблуневої гілки, і Сніжок миттю кидався за нею, витягуючись у тонку білу стрілу, та приносив дівчинці. Але їй було цього мало. Жанна жбурляла паличку через дорогу перед автівками і песик, мов навіжений, мчав мало не під колеса, вихоплюючи важливу у його розумінні річ та притьмом летів до маленької господарки. Водії вивертали кермо, гальмуючи, дехто хапався за серце, інші лаялися у прочинене вікно і поволі рушали далі. Дітлахи верещали від захвату. Жанна також весело сміялася, махаючи перед носом Сніжка паличкою, щоб збити його з пантелику у момент, коли та знову опиниться по той бік проїжджої частини.
І ось коли з-за повороту показався вантажений меблями ГАЗон паличка в черговий раз мелькнула у повітрі. Сніжок, забувши про все на світі, окрім того, що він повинен принести Жанні її річ кинувся прямо під колеса автівки. Завищали гальма… Злякано скрикнула якась випадкова бабуся. ГАЗон, немов уві сні, перекотився через білосніжний живий клубок під колесами і завмер посеред дороги, навіть не з’їхавши на узбіччя. Молодий водій вискочив з машини, заглянув під задній міст і кинувся до дітлахів, з криком розмахуючи кулаками. Десь взялися дорослі: тато – капітан Збройних сил СРСР, який стояв перед водієм, відбиваючись від скаженого напору чоловіка вибаченнями, мама, яка огризалася до нападника на її чоловіка верескливим голосом, бабуся, яка весь час хапала за руки водія та зятя – не дай, Боже, чого, охкала і плакала, витираючи очі кінчиком хустки.
А там – там, на асфальті, сірому і твердому, бездушному асфальті під спекотним літнім сонцем лежав Сніжок… Він із собачою відданістю в очах все ще намагався звестися, шкріб по кам’янистій поверхні передніми лапами і пробував повзти, приклеєний до асфальту власними нутрощами. У його погляді мерехтіла вина: не встиг! І невимовний відчай – як же тепер Жанна буде без палички, звичайної палички, виламаної з яблуневої гілки? Він відчайдушно скімлив, не розуміючи, як так могло трапитися, що от він, такий верткий і безстрашний, програв перегони із вантажівкою?!.
Нарешті водій, отримавши від батька хрусткий папірець, скочив у кабіну і, сердито гаркнувши двигуном, вантажівка поїхала далі. А батько – капітан Збройних сил СРСР, боляче ляснувши Жанну по сідницях чоловічою рукою, силоміць потяг її за руку до двору. І скільки дівчинка не озиралася, перед очима стояв Сніжок, який намагався повзти на одному місці слідом за маленькою господаркою, відчайдушно скімлячи їй услід. Більше його Жанна не бачила…
Батько залишив дочку з дружиною і тещею у будинку, а сам, сердито вилаявшись, пішов на дорогу, прихопивши з собою старий кропив’яний мішок…
Відтоді у Жанни більше не було чотирилапих друзів. І навіть згодом, переїхавши у Лубни, вийшовши заміж та народивши маленьку Даринку, вона все ще не погоджується, щоб у їхньому домі була хоча б одна жива душа, окрім членів родини, тим більше песик кольору білого снігу…
Олександр МІЩЕНКО.
