Марині сорок з невеличким хвостиком. Заміжньою не була. Тож вважається старою дівою. Хоча яка вона стара? А гляне на себе у дзеркало і зітхне – кого намагається обдурити? Дітей нема, з чоловіками не особливо зустрічалася… Бо все траплялися їй якісь дивнуваті – то худий та сутулий, то лисий як бубон, то мружиться і зубами виблискує, здається, шкіри на все обличчя не вистачає – очі примружить – рот відкривається в усмішці… Жах.
Вона вже і в мережі знайомитися пробувала: то сексуально заморочені пишуть, то самодури або ще гірше – збоченці якісь. А то нарциси самозакохані чи егоїсти непробудні трапляються. Вимоги до своєї обраниці захмарні, а до себе – суцільні поблажки. Ні розуму, ні інтелекту. На п’ятій хвилині розмови немає про що говорити.
А все чому? Марина знає і сумно зітхає… Бо ворожка, до якої ходила у молодості, підозрює, правду їй сказала…
Було все років з п’ятнадцять тому, коли навчалася Марина в університеті. Дівчата з хлопцями зустрічаються, заміж виходять. А у неї все не складається бодай вулицею з парубком пройтися, хоча б до прохідної гуртожитку. Порадила їй тоді подруга Ірина:
- Марисю, ти до ворожки сходи. Може тобі пороблено, чи що?
І телефон дала.
Марина довго вагалася. А тоді подумала: «Хай краще буду знати, ніж весь вік отак на щось сподіватися. А може, її милий суджений-ряжений десь за рогом їй на зустріч спішить. А вона й не знає…»
Зібралася з духом, зателефонувала. Старечий голос запросив: приходь і назвав місце та час. Марина пішла. Осінній листопадовий вечір жбурляв ув обличчя опале листя, накрапав дощ. Голі віти дерев сердито фехтували між собою, наче хотіли одне одного проштрикнути довгими пазурами.
Ось і означена п’ятиповерхівка. Марина швидко увійшла в під’їзд. Темними сходами, бридливо морщачись від неприємного кислого запаху піднялася на верхній поверх. Тільки тут і горіла аж надто яскрава лампочка. Броньовані тільки-но встановлені двері – відкоси ще не позатирані пузирилися піною, якою задували щілини.
Марина натиснула кнопку вхідного дзвінка. Усередині мелодійно заспівав соловей. За яку хвилину двері прочинилися і на порозі постала товстезна тітка. Була вона у домашньому халаті з повідтягуваними кишенями. Чорне волосся згорнуте у пучок на потилиці. Очі глибокі, темні. Погляд уважний. Над верхньою губою помітні чорні волосини вусиків.
- Захаді, дарагая, - відразу, не вітаючись, запросила до себе молоду гостю ясновидиця.
Марина прошмигнула у вільний простір. Двері зачинилися.
- Прахаді прямо, - почула позаду.
Ступила кілька кроків і опинилася у захаращеній усілякими дрібницями кімнаті. Тут і папуга на вікні у клітці, і килими по всіх стінах і на підлозі, і шафа з різними книгами, сувенірами, і прозора скляна куля на застеленому килимом столі, і карти таро, і лампа під в’язаним абажуром з 60-х років минулого століття. Кілька стільців також були накриті килимовими доріжками.
Марині зробилося лячно.
- Садісь, садісь, - припрошувала ясновидиця. – Чем серце беспокоїтся?
Марина сказала, що от всі дівчата знаходять собі пару, а вона – ні.
Ясновидиця взяла Маринину ліву руку і почала, примовляючи, щось чаклувати.
- Вижу, вижу, - сказала, як вирок. – Твой сужений погиб єщо в детстве. Машина мальчонку сбила. Потому не іщі свою судьбу – не найдьош. Смело виході замуж за того, кого встретиш.
На тому сеанс завершився. Розрахувавшись Марина вискочила надвір і пішла до гуртожитку. Проплакала цілу ніч. А що поробиш. Отже, нема її половинки на світі. А чуже відбирати ні в кого не хотілося. Тільки уявить собі, як чиюсь долю вона розбиває – боляче стає… З цим каменем у грудях і живе…
А от подруга Ірина, вчетверте йдучи заміж, сказала:
- Ду-у-урна ти, Марино! Яка доля? А хоч би й так, як ти кажеш, то невже через якусь гадалку жінка не заслуговує на особисте щастя, хай і з не своєю половинкою? А скільки з чужими, не своїми половинками живуть? І дітей ростять, і золоте весілля святкують, і помирають в один день – ідилія! А ти про якусь там вигадану жінку турбуєшся, що ось вона без свого судженого лишиться! Нічо так? – запитала Марину про свій підвінечний наряд.
- Красуня! – відповіла Марина.
- Так, подруго, - Ірина поправила плаття на стегнах. – Сьогодні у мене на весіллі береш за шкірки свідка з боку жениха. Чолов’яга він шо нада! І не жовторотик який. Якраз тобі підійде. І шоб у вас все завершилося сьогодні ліжком. Ясно?
Марина промовчала. Їй згадалися пророчі слова ясновидячої: «Твой сужений погиб єщо в детстве. Смело виході замуж за того, кого встретиш».
А так хочеться, нехай і в сорок з невеликим хвостиком зустріти свою справжню долю…
Олександр МІЩЕНКО.
Приватні оголошення, оголошення рекламного характеру, привітання та інші матеріали надсилайте