Віктор приїхав у Лубни після шістнадцяти років бродіння по світах. Де тільки він не жив! Об’їздив усю Європу, бував в Америці і навіть Новій Зеландії, просуваючи продукцію одного із аграрних холдингів. За цей час став успішною людиною, представником так званого в Європі середнього класу. Для Лубен – заможним чоловіком. Батьків перевіз свого часу до Італії. Там одружився зі своєю, українською жіночкою. Та щастя не вийшло… Залишив сім’ї – дружині з дочкою – квартиру. Сам кочує по готелях вже другий рік. Нерухомість, яку міг придбати – зайвий клопіт для розведеного самотнього чоловіка. Навіщо вона йому?
А от в рідне з дитинства місто його привели наприкінці минулого року спогади… Зустрівся з кількома однокласниками. Посиділи в кафе, позгадували шкільне життя та й по всьому. Найкращий, як то кажуть, закадичний друг Костик, а тепер Костянтин Пилипович, запросив Віктора погостювати до себе. Будинок не з останніх на Південному висілку – двоповерховий з лоджією. Сім’я – дружина і троє дітлахів. Старша, щоправда, мешкає в Києві – навчається на другому курсі «Могилянки». Тож гостя поселили у тимчасово вільну кімнату.
А наступного дня Костик взявся вирішувати особисті проблеми друга.
- Вітьок, чого ти сам ось уже кілька років? Не набридло?
- Та все якось… - знітився той. – Ніколи чи що…
- Облиш. Жінка завжди у чоловіка повинна бути. Хай не дружина, так коханка.
Віктор поморщився, мов від зубного болю.
- Ну добре, не коханка, раз ти вже такий цнотливий. Подруга, - Костик змовницьки підморгнув. – Які наші роки?
- За сорок…
- Ото ж бо й воно! Роки летять. Чи буде що згадати на старості. Я ж знаю, як там у буржуїв за кордоном – вичавлюють всі соки.
- Ну не зовсім…
- Словом так. Післязавтра у нас на фірмі корпоратив. У нас там знаєш які дівахи! Відпад. Ноги від вух, повна пазуха грудей. Ну і всі інші форми. А головне – не проти з нормальним мужиком замутити. Ти тільки Люсінду – шефову пасію – обминай. Ну там побачиш! І все буде добре. Я з ним уже поговорив щодо тебе. Зацікавився наш бос. Буде комерційні пропозиції робити. Та ти не зважай. Відтягнись по повній!
- Щось не хочеться мені туди йти! – противився Віктор.
- Ти мені друг? Друг! А друзі один одного не кидають у біді! – наполягав Костик. – От і ти не кидай!
Корпоратив відбувався у ресторані за містом. Друзі прибули туди на Костиковому авто. Віктор навіть костюм для такої нагоди купив.
Попрямували до зали. Тут звісно, вирував жіночий квітник із юних, молодих і не надто молодих дам. Останні, щоправда, терлися ближче до стін. Вечірні сукні, дорогі прикраси, блиск очей і зачісок, яскравий макіяж нагадував про те, що жінки вийшли на полювання за своїм щастям у новому році.
Костик перш за все підвів Віктора до свого шефа. Познайомити. Той стояв майже у центрі зали під ручку з тонконогою високою білявкою з виклично нафарбованими темною помадою губами. Перекинувшись з ним кількома словами, Віктор пішов бродити залою. Почувався самотнім. До нього підійшло кілька жіночок з улесливими посмішками і словами. Він галантно почокався з ними келихом шампанського.
Нарешті сіли за столи. Віктор опинився поруч з ефектною блондинкою в окулярах. Вона весь час намагалася привернути його увагу. Зверталася з тим чи іншим проханням, розповідала веселенькі історійки з яких сама й сміялася. Між іншим повідомила, що незаміжня. Дітей не має. Живе сама у квартирі на проспекті Володимирському. А так хочеться сімейного затишку, розуміння, тепла, ласки та любові. З іншого боку до Вікторового плеча весь час притискалася повними, немов накачані повітрям грудьми шатенка – миловидна жіночка, як то кажуть розміру ХL. Вона була менш розумна, але до сміху настирлива. Весь час намагалася підкласти Віктору у тарілку чогось смачненького і, перебиваючи блондинку тонким сердитим голоском, – прямо таки пашіла від злості, особливо коли Віктор пробував бодай озватися до тієї словом.
Шатенка на зло всім першою набилася на танець із гостем. Вона весь час міцно притискалася до Віктора, і, здається, ладна була вискочити із короткої, вище колін сукні, що тісно облягала зовсім не худенькі боки.
Віктору зробилося смішно. Він весело жартував на межі відвертих кпинів, бачачи, що його жарти сприймаються із захватом. Втім, у душі ворушився черв’ячок сумління: ця жінка не розуміла його тонких насмішок на свою адресу і, здавалося, була на сьомому небі від щастя і впевненості в тому, що інші їй заздрять.
Перетанцювавши з більшою частиною жіноцтва і перезнайомившись із найбільш привабливими, Віктор очікував, що справа закінчиться довгим бродінням околицями ресторану, ніжними зітханнями і зізнаннями та бурхливою ніччю після повернення в Лубни.
«Ота блондинка в окулярах – нічого так, - вирішив він подумки, обираючи собі даму. – Досить розумна і без претензій на продовження стосунків».
І тут погляд Віктора спіткнувся об лице жінки середніх років у кінці столу. Очі… Де він бачив ці блакитно-сині очі? Віктор струснув головою. Глянув іще раз і… обімлів. Це була ВОНА! Одразу у спогадах пробігли миті весняного парку. Сонячний день. І дівчинка у білому фартушку і з двома косичками урозліт. А ще – кульбаби. Море жовтих, пухнастих, немов курчата, кульбаб!
Віктор виждав хвилину, а потім підвівся і пішов, прихопивши з собою фужер, до неї – жінки з блакитно-синіми очима.
- Привіт! – мовив і голос його здригнувся і захрипів.
- Горло? – запитала жінка. – Ви сьогодні дуже багато говорили…
- Так, - сказав Віктор.
І раптом усе змінилося. Він упродовж вечора більш не відходив від непримітної для жіноцтва фірми працівниці, подекуди грубо відшив кількох найбільш настирних пасій. Шатенка навіть розридалася від образи і, найнявши таксі, поїхала в Лубни. Інші не розуміли: чому? Як такий чоловік крутиться біля звичайної бухгалтерки, сірої канцелярської миші, вдовиці, якою весь час затикають дірки на роботі?
Дивно, але той корпоратив поєднав два одинокі серця. Віктор переїхав у Лубни. Працює менеджером на заводі і весь світиться від щастя!
Олександр МІЩЕНКО.
