Віталій Пилипович уважно дочитав статтю у модному жіночому журналі про шкідливість надміру мучного, жирного та солодкого для фігури і понуро відклав зшиток. Довго сидів, замислившись, а потім, покректуючи,  поволеньки перехилився через своє, у три обхвати черево, і звівся на ноги. На обличчі ураз заблищав краплистий піт, а серце від такої вправи видавилось мало не у горло.

-Х-ху-уф! Х-х-х! — тяжко хрипів Віталій Пилипович, спираючись обіруч на лаковану кришку столу і вона здавалася йому віком власної домовини: такі зараз роблять. — Х-ху-уф-ф-ф!

Треба ж! А який він замолоду був стрункий та красивий. Он, на весільному фото над телевізором — любо глянути. Та й тепер іще не старий сорок усього років, а розповнів, роздався ушир, мов годований хряк.

Віталій Пилипович ступнув до жінчиного трюмо. Дзеркальні поверхні, немов насміхаючись, трійчасто повторили й без того потрійне підборіддя, велетенське, ну страшенно велетенське, черево, заплилі жиром боки. Віталію Пилиповичу раптом зробилося до істерики, до кольок у великих пальцях ніг, невидимих зверху ступнів, лячно власної смерті, яка тут-таки, недалечко, певно, його вже десь чекає. А й справді: з такими черевами не доживають ні до ста, ні, бодай, до дев’яноста років. Тому Віталій Пилипович заблимав часто-часто очима і ледве втримався, аби не розридатися.

«Не буду більше їсти! — клявся собі подумки. — Не буду.  Хоч один день на тиждень. Дивись, на людину зроблюся схожим. Он Аліса, моя дружина, і досі струнка та вродлива. Чоловіки їй услід на вулиці очима так і стріляють!»

Віталій Пилпович набрався мужності і, хоч уже був обідній час, і з кухні дурманливо пахло борщем, копченими оселедцями і тушкованим салом, сів дивитися телевізор. Але той, наче зумисне, подавав на весь екран спосіб приготування фаршированої гуски і Віталій Пилипович роздратовано його вимкнув. Запах гарячої, ситної страви уже доводив його майже до втрати свідомості, коли у дверях з’явилася здивована витримкою завжди нетерплячого чоловіка Аліса Кіндратівна.

- Вітику!

Вона називала «Вітиком» цей понад центнер живої ваги.

- Чого це тебе зовсім не чути і їсти не йдеш?

- Та ти подивися на мене! - нервово крикнув Віталій Пилипович і затрясся від ридань.

- А що? Що таке? — переполошилась дружина, мерщій хапаючись за пляшечку із «сердечними» краплями для нього, бо «моторчик» у чоловіка давно барахлив.

- Облиш! Чи ти не бачиш: який я зробився?!

- Ху-ух! — полегшено зітхнула дружина і ласкаво сіла поряд. — Ну, що ж поробиш, коли у тебе організм такий?

- А все — ти! Ти!!! — сердився Віталій Пилипович, зриваючись на грудне бельканто. — Усе вариш та вариш. Холодильник від страв, як не лусне! Чи його можна усе поїсти!

- Вітику, та хто ж заставляє тебе водночас усе проїсти? — дивувалася Аліса Кіндратівна.

- Не називай мене Вітиком! — закричав Віталій Пилипович уперше за час подружнього життя ще голосніше. — Ти! Ти — мій тихий убивця! Смерті моєї хочеш? Ні, не діждешся. Не буду нічого їсти…Я — на голодній дієті і, щоб більше у нашій квартирі отих усіх смачностей н-не було! — він почав від хвилювання тяжко задихатися. — Хліб і вода, х-хліб і вода, і — баста!!!

- Добре, добре, Ві…- дружина перелякано затнулася, капаючи у склянку блискучі на сонечку краплі. — На, випий від серця!

Віталій Пилипович покірно перехилив подані йому ліки і влігся на бік, обличчям до стіни, перепочити. Аліса Кіндратівна тихесенько прикрила його, як любив, ковдрою до потилиці і вийшла до ванної — прати.

Вона заледве встигла зробити й третину роботи, як з кухні почулося приглушене дзвякання посуду, а потім — важке чоловікове сопіння. Жінка посміхнулася ніжно до себе, вибачаючи Віталію Пилиповичу недавню образу: «Ти—мій убивця!» Треба ж! А що їсти став би, не зготуй вона обіду?

Віталій Пилипович тим часом жадібно поглинав шматки тушкованого сала,  широко пластаючи їх ножем, щедро мастячи гірчицею і посипаючи до хрусту на зубах зернистою сіллю, як обожнював. Поряд лежав буханець білого хліба, від якого він відвалював скибки на п’яту частину товщиною і пхав їх за кілька прийомів до рота. Покінчивши із салом, заїв усе червоним борщем зі шкварками, подолав ще шматочок копченої риби на десерт і, натомлено відкинувшись до стіни, сумовито обвів поглядом місце програної ним «битви». Потім поклявся собі ще раз у тому, що відзавтра він починає нове життя без їжі і поплівся спокійно лягти перепочити.

Віталія Пилиповича не хвилював уже навіть жіночий журнал зі звабливо оголеною дівчиною на обкладинці. Його він просто скинув з дивана на підлогу, умощуючись до післяобіднього сну. Життя входило у звичну колію. Аліса Кіндратівна уже не була для нього «тихим убивцею», а тільки дбайливою дружиною,  з якою Віталій Пилипович уже давно нічого не мав, окрім обідів та спільного даху.

Розчулений, він покликав дружину і попросив прилягти поруч, сказав, що її любить і навіть цьомнув у щоку. Потім, покректуючи, перекотився на інший бік і через хвилину смачно захропів, плямкаючи час від часу уві сні пухкими, лискучими від жиру губами…

Олександр МІЩЕНКО.