Головний економіст Галина Василівна відразу не злюбила нову секретарку шефа – Аліну. Про це вона висловилася якось своїм колегам по бухгалтерії у щиросердній розмові. І… почалося!
Шеф – дрібнозерний лисуватий директор, та ще й власник підприємства – аж надто прискіпливо почав ставитися до паперів, які готував економічний відділ. Часто висловлював невдоволення Галині Василівні за неналежно підготовлену інформацію.
- Чим ви там займаєтеся? – переходив на півнячий дискант керівник. – Що ви собі думаєте? За що я тільки вам гроші плачу?! Де результат? Підприємство знижує економічні показники, а вам все одно?
Галина Василівна блідла, червоніла, тихим голосом намагалася довести необхідність покращення сфери менеджменту, закупівлі нового обладнання для виготовлення продукції. А врешті-решт розширення сфери збуту…
Шеф не чув. Він кричав про необхідність економії ресурсів. В тому числі фінансових.
- Мені що? Мені – таке! – повторював він. Я гроші з підприємства виведу, проведу процедуру банкрутства і прощавай! А що ви конкретно будете робити? Вам – під шістдесят! Хто вас на роботу візьме!!!
Галина Василівна починала гучно дихати, від чого її викохані у кабінетній роботі груди певно п’ятого (!) розміру помітно здіймалися. А виходила головний економіст від шефа незмінно зі сльозами на очах. І, як правило, йшла у дамську кімнату. Тут зустрічала своїх підлеглих і не підлеглих колег, які мов бджоли на мед зліталися почути з перших вуст про важкі поневіряння опальної працівниці у шафових пенатах.
І вона щиросердно розповідала, витираючи сльози і сьорбаючи носом:
- Уявляєте, швиргонув мою доповідну аж зі столу злетіла! Хіба це керівник? Зі мною ще ніколи так ніхто не поводився!
Далі йшла розповідь про перебування у Демократичній республіці Німеччина, коли Галина Василівна була заміжня з офіцером танкових військ, який проходив там службу у восьмидесятих роках. Так, Галині Василівні було тоді двадцять п’ять. Але до неї зверталися на «ви» і взагалі цінували її роботу молодшого економіста із тилового забезпечення.
Марина Василівна, Юлія Сергіївна, Лариса Іванівна, Лідія Юріївна та Світлана Іванівна співчутливо хитали головами і заспокоювали свою начальницю. Кожна з них мала непросту, як висловлювалися самі, долю. Марина Василівна, Лариса Іванівна та Лідія Юріївна нарікали в основному на чоловіків. У першої – заядлий мисливець і рибалка – вдома не застанеш, у другої безпросвітний пияк і троє дітей-підлітків – теж є що розповісти у жіночому товаристві, третя нарікала на свого благовірного за те, що був звичайним тюхтієм і диванним сиднем. Інші – Юлія Сергіївна – надміру нафарбована штучка – дама бальзаківського віку та Світлана Іванівна – жінка років під сімдесят були незаміжні і від того дуже страждали. Причому у останньої перспективи на подружнє життя взагалі були відсутні. На що тільки вона сподівалася?
Найбільше вболівала за «дорогеньку Галину Василівну» Лідія Юріївна – «наша скромниця», дебела молодичка років тридцяти п’яти в окулярах і з ядуче нафарбованими губами. Вона підтримувала свою колегу завжди і у всьому, обнімала її і говорила про несправедливість цього життя. Лариса ж Іванівна завжди відмовчувалася. Марина Василівна займала нейтральну позицію. Словом все ішло своїм шляхом. Всі були щирі і відверті у висловлюванні думок.
Але наступного дня чи тижня після таких розмов шеф неодмінно розпікав Галину Василівну за черговий «прокол» і вона знову вся в сльозах приходила поплакатися в жилетку своїм колегам та перемити кісточки надто сердитому начальству. Ніхто і подумати не міг, що… поміж дружного, не без того, щоб прокоментувати іноді одяг чи недолугість одна одної, жіночого товариства завівся «секретний агент» дрібнозерного очільника підприємства.
А сталося це наприкінці минулого року, коли Галина Василівна була на лікарняному і налякане жіноче товариство вимірялося, хто має презентувати черговий звіт їхнього відділу перед ясні очі шефа. Делегували тоді Юлію Сергіївну – надміру нафарбована штучку – даму бальзаківського віку, яка весь час зітхала і шепотіла:
- Ой, дівчата, я так його боюся! Я так боюся!
Коли ж зайшла до величезного, з футбольне поле, кабінету і зовсім розгубилася, сіла мимо стільця, та так і гепнулася на п’яту точку, що шеф аж схопився і подріботів коротесенькими ніжками, обережно несучи своє черевце, на поміч жінці. Підвів, всадовив уже не на стілець а в крісло, дещо осторонь столу для офіційних прийомів та нарад. Подав води. Сам присів поріч у сусідньому кріслі. І тут, ковтаючи звичайнісіньку собі вологу, що здавалася Юлії Сергіївну смачнішою за вишуканий фреш, вона відчула потяг до високого. І здалеку зробила закид щодо якості пропонованого звіту.
Шеф уважно слухав. Юлія Сергіївна детально проаналізувала системні не доопрацювання поданого документа, а потім, надихнувшись, непомітно перейшла на особистість головного економіста… Шеф уважно слухав. Юлія Сергіївна виклала зміст деяких розмов у дамській кімнаті, у центрі яких фігурувала Галина Василівна…
Шеф сухо подякував за розмову і звіт і провів Юлію Сергіївну до дверей кабінету. Згодом викликав до себе. Цього разу запропонував місце за столом для нарад… Поцікавився станом здоров’я, прихильно-співчутливо кивнув головою на інформацію про її незаміжність і ніби ненароком запитав про становище у колективі. О тут Юлія Сергіївна уже не стримувала себе. Вона захлинаючись переповіла шефу всі подробиці останніх розмов серед фахівців економічного відділу і бухгалтерії. Шеф уважно слухав. Потім подякував, запевнив, що він досить демократична людина і не стане переслідувати підлеглих за їх погляди чи думки. А от сам матиме підґрунтя для прийняття правильних рішень у політиці підприємства.
Юлія Сергіївна, відзначила про себе, що цього разу шеф потис їй кінчики пальців, проводжаючи до дверей кабінету і ледь помітно торкнувся талії… Жінка торжествувала! Вона, ніби секретний агент намагалася бути водночас завжди і скрізь. Робота стала для неї нудною повинністю. Головною справою життя виявилася справа здобуття інформації для шефа. Жінка регулярно стала бувати у кабінеті начальства. В основному під час обідньої перерви, щоб ніхто нічого не запідозрив і всього раз на тиждень.
Шеф уважно вислуховував чергову сповідь «секретного агента» і винагороджував жінку скромними подарунками, а іноді ненав’язливими знаками уваги – шоколадкою, коробкою цукерок, напередодні свят – джентльменським набором – пляшкою марочного вина і солодощами.
Одного разу, це трапилося увечері, коли він уже виходив із давно опустілої приймальні (було о пів на сьому, обличчям до обличчя зіткнувся з Юлією Сергіївною.
- У вас щось до мене? – запитав.
- Так, я вас чекала розповісти…
Шеф зиркнув на годинник на правиці.
- Що ж, прошу.
Вони повернулися назад до кабінету.
Юлія Сергіївна цього разу перевершила навіть саму себе. Вона розповіла шефові таке, що той навіть почав грізно покашлювати… А потім запропонував раптом випити вина. Вони сиділи у напівтемному кабінеті і чаркувалися. Юлія Сергіївна раптом відчула, що може впіймати за хвоста свою жар-птицю, тому присунулася до шефа ближче і торкнулася своїми коліньми у мережаних не по сезону панчішках до його колін. Шеф глянув здивовано, а втім, відразу його очі стали якимись масними і блискучими. Так чоловіки дивляться на звабливу жінку, яку можна ось зараз таки узяти…
Він запропонував Юлії Сергіївні нічне рандеву за місто до шикарного ресторану. Тут замовив розкішний стіл, який оплатив зі своєї кишені… Як вважала наївна агентша, шеф таки нарешті потрапив у сіті її жіночого шарму. Тим паче, що галантний кавалер підвіз свою інформаторку додому і попрощався довгим поцілунком, повідомивши, що завтра на роботу вона може не виходити. Має день для відпочинку!
Юлія Сергіївна зранку довго відсипалася, другу половину дня присвятила відвідинам салону краси і вийшла на роботу у всьому блиску: легкій прозорій блузці, з приголомшливою зачіскою, шедевральним манікюром і блискучою усмішкою, наче нова копійка.
Першою новиною, яку вона дізналася, була звістка про звільнення головного економіста… за власним бажанням. Галина Василівна зникла якось непомітно, ніби її ніколи і не було. Відділ економіки шумів, мов бурхливе море. Всі обговорювали ймовірні кандидатури наступниці на цій посаді. Юлія Сергіївна участі в розмовах не брала, але літала, мов на крилах. Вона вже відчувала, себе у ролі головного економіста.
Але реальність виявилася іншою. Шеф призначив на посаду головного економіста, кого б ви думали? Лідії Юріївну – «нашу скромницю», дебелу молодичку років тридцяти п’яти в окулярах і з ядуче нафарбованими губами – ту, яка найбільше вболівала за «дорогеньку Галину Василівну», у якої чоловік – безпросвітний пияк і троє дітей-підлітків…
Олександр МІЩЕНКО.
