- Яка вона щаслива! – кажуть про бабцю Маню сусіди.

- Авжеж, щаслива! П’ятеро онуків і всі у люди вибилися – не те, що наші лобуряки! Всі у Києві пристроїлися: дівчата ще вчаться – одна в університеті харчових технологій на четвертому курсі, друга – в аспірантурі Києво-Могилянської академії, третя – у медуніверситеті – першокурсниця. Хлопці – теж нівроку. Один – економіст – працює у сфері надання послуг, другий по закордонах їздить – представником іноземної фірми з продажу сільськогосподарської техніки – інженер за освітою, Київський політех закінчив.

Зате бабця Маня – щодня на проспекті Володимирському на стихійному ринку вистоює – молоком з-під єдиної корови торгує. Раніше, звичайно, легше було – чоловік, дід Іван, при здоров’ї був, сіно удвох заготовляли, двох корів у господарстві тримали. Зараз уже не те. Одну годувальницю довелося здати заготівельникам. А корови, вони знаєте які? Все розуміє, відчуває – тільки що не скаже: за віщо ви зі мною так?! Сльозами величиною зі сливу вмивалася, коли її з дворі виводили та на машину заганяли. Поїхала їхня Ласунка назустріч смерті…

А інакше як було? Іван з інсультом зліг, тепер однією рукою ледве володає, ногу тягає, який з нього косар? Не ладен до пуття себе обслужити. Все господарство лягло на баби Маньчині плечі.

Ну та нічого, вона сильна, витягне. Бо онучок ще треба довчити: пенсії щомісяця на п’ять рівних частин з Іваном поділять і онукам роздадуть. А самі, як вже Бог дасть. Баба Маня щодня з базару щось привезе за виторгуваний крам: півхлібини чорної, якої ковбаси найдешевшої купить, крупи для супу. Картопля, морква, інші овочі – зі свого городу – те не рахується. Топлять дровами з лісосмуги та кукурудзинням з грядки. Світло намагаються економити, бо на нього найбільше грошей з виторгу за молоко іде. Так і живуть.

Крутиться баба Манька, як муха в окропі, ніколи без діла не сидить. Каже, діти, себто Марія та Степан, не вдалися. Одна по заробітках по сусідніх селах їздить – хати не тримається. Другий як пішов по кривій стежині, хіба який рік-другий на волі був. А то все по тюрмах та по СІЗО. Вона вже забула який він із себе. Дружина кинула. Онуки всі з дідом та бабою виховувалися. Вони їм і за батьків і за матерів були і зараз продовжують бути.

Тож тільки-но перший рейс маршрутка робить до міста, баба Манька намагається влізти поперед усіх, щоб не платити. Приїздить ледве на сьому годину звертає. І відразу на своє місце стає. Зрідка бува запізнюється, тоді доводиться із такими ж як сама стосунки з’ясовувати за те саме місце. Чого тільки між жіночками тоді перехожі не наслухаються. А язики у них ой, без кісток. Відвоює баба Манька своє місце і починає торгувати. Молоко у неї, сир – непогані. Люди хвалять. А от спродатися не завжди вдається. Тоді старенькій поперек дороги не ставай – облає з ніг до голови. А спродається – у хорошому гуморі додому їде. Може і з водієм пожартувати, і навіть за проїзд вісім гривень відвалити. Аякже – день добрим видався, є чим заплатити.

А тільки-но у двір зайшла і починається все з початку. Корові їсти запарити, буряків натерти, гусям мішанки дати. А її треба спочатку запарити. Те саме курям – бо на одному зерні по світу підеш. А так, диви, може яке яйце на базар повезе – все копійчина. Словом, якби запитав, чи бачили баба із дідом хоч крильце від забитої гуски, чи хвостик від курки – не бачили. Усе у господарстві підпорядковане одному – зароблянню грошей для онуків, їх навчання та проживання у столиці. А їх ой, скільки треба – прірва, як каже Іван, журливо зітхаючи.

І все ж тягнуться з останніх сил, аби найменшу довчити, та й старших без якої копійки не лишити. Бо вони, як горобенята, злітаються раз на місяць до бабиного з дідом дому і так щоб нагадувати – не нагадують, та все одно в очі зазирають, очікуючи грошей.

А нещодавно трапилася з бабою прикра пригода: розболілося у неї коліно, що геть! І так невчасно, коли гроші онукам роздала і вдома, хоч кишеню виверни – нічого не знайдеш. За комунальні довелося не заплатити. Дід захворів на пневмонію  – теж копійчина потрібна. А тут ще дзвінок на мобільний телефон: «Ваш онук потрапив до поліції. Побив якогось жевжика!» І слухавку буцім то онукові дають. А той «Мамо, мамо, порятуйте!»

Баба так налякалася, а їй: «Перешліть десять тисяч на вказаний рахунок – справу залагодять!» Кинулася вона по сусідах і не казала нащо, а грошей таки позичила! Тоді помчала скоріше у банк і всі до копієчки перевела на вказаний рахунок.

Тільки тоді від серця відлягло і вирішила Михайлу таки зателефонувати, як він, чи випустили?

- Мишко, як ти? – були перші слова.

- Та все добре! – онук у відповідь. – А хіба що?

- Та кажуть, тебе поліція затримала, побився з кимось, - баба йому.

- Звідки ти взяла? – здивувався Михайло. – Я тільки з-за кордону повернувся. Сиджу оце вдома.

- Ой, а мені дзвонили, то сказали: перешліть гроші, щоб діло зам’яти, а інакше буде Мишкові тюрма. А ти знаєш, як я тієї тюрми з батьком твоїм, Степаном уже наїлася. Перелякалася я. А ти ще й у трубку: «Мамо, мамо, порятуйте!» - кричиш.

- Та не було такого! – здивувався Мишко.

- Як не було? – похолоділа баба Манька. – Я ж на власні вуха…

Здогадалася старенька, що її обдурили.

А  тут ще й Мишко:

- То ти їм гроші хоч не переказувала:

- Ні, - тільки й прошепотіла, бо хто у тому зізнається.

Розповіла тільки Іванові. А той махнув рукою: мовчи вже – віддавати як будемо?

- Може, корову продамо? – запитала.

- А без корови як?

- І то правда…

Посиділи, погорювали удвох, а насамкінець баба Манька сказала:

- А все-таки, Ваню, добре, що у нас такі онуки – не п’ють, не курять, інститути покінчали… Видно є таки щастя на світі!

Олександр МІЩЕНКО.