Галина – єдина у родині нормальна людина. І свиней попорати, і по господарству лад дати, і на городі, і в хаті. До того ж їсти наварити – наварить, одяг випрати – випере, онуків нагодувати, доглянути – догляне. Словом, все на ній тільки і тримається.
А Іван, її чоловік, - дивакуватий якийсь. То йому пташок узимку жаль: насипле їм пшениці на підвіконня. Та не просто жменю – мало не кухоль. Галина лається: вони у тебе за три місяці мішок збіжжя з’їдають. А він:
- Нехай! Горобцям також щось треба клювати…
- Та яке нехай, - кричить Галина. – Ти знаєш скільки воно коштує те зерно, щоб отак наліво і направо його розсипати! І що з тих горобців? Ніякісінької ж користі!
А Іван:
- Може влітку якусь гусеницю з’їдять чи метелика спіймають.
Ну що ти з дивакуватим робити будеш!
А з настанням весни Іван починає шпаківні лагодити на клопіт собі і сусідам. Бо у селі якось не заведено ті шпаківні по садку розвішувати.
Скільки вже не лаяла його Галина:
- Та ти подиви, вони ж на грядці всю розсаду помідорів поклюють!
А Іван:
- Ну не всю, а який десяток!
Так і десятка ж жаль, коли кожну рослинку удома спочатку на підвіконні випестувала, потім у парник пересаджувала – піднялася розсада: любо глянути! А на грядці її якась гостродзьоба потвора в один момент – клюк! І в гніздо понесла!
І скільки той Іван не розповідає дружині, що шпаки користь приносять, а вона одно:
- Познімай оті одоробла з гілок, а то я сама залізу і молотком розковирюю!
Але то так, тільки погроза. Насправді ж, як заявляє Іван, Галюся у нього хороша.
А нинішнього року трапилася в родині така собі пригода. Наближалося 8 Березня. Іван зрання зібрався зі зник з дому. Галина вже і в сусідів питала, і біля хвіртки стояла, і до магазину ходила: де це він подівся? І головне ж на автобус до райцентру не сідав, до фермера не заходив. Куди б мав подітися?
Тільки під обід приплівся чоловік додому. Весь мокрий як хлющ, без шапки, доброї песцевої шапки – гордості Галини. Хай тій шапці вже років та років, але ж на вигляд майже як нова. Хіба в одному чи двох місцях потерта. Так то не видно. Приплівся додому – на потилиці кривава рана, у руках – проліски!
- Де ти був? – Галина до Івана.
- На острів ходив, - відповідає.
-А щоб же тобі ноги було повикручувало, коли ти оце на острів по весняній кризі попхався! – розсердилася Галина.
- Та я ж по проліски…
- Проліски? Ти дивився на себе? Де шапка…
- Та, - сказав Іван винувато. – Загубив я шапку. Знаєш, на зворотному шляху, уже під берегом, тільки трісь! - і по самі вуха провалився!
- Здурів! – вигукнула Галина, хоча вже і без пояснень здогадалася, чому Іван мокрий до плечей додому з’явився. – Ти хоч трохи своєю головою думаєш, чи тільки ото шапку на ній носиш? То де шапка?.. – згадала знову.
- Я коли випірнув, - зізнався Іван. – Ще й крижиною по потилиці шкваркнуло, то шапки уже не було… За те ж проліски не втопив, втримав! – сказав гордо.
- Краще б ти шапку втримав! – Галина не стримувала сліз. – Роздягайся!!!
- Зі святом тебе, Галюню! – сказав Іван.
- Поклади на стіл! – кричала дружина на чоловіка. – Знімай кутку, штани, ботинки! Наслідив, як бо-зна хто! Роздягайся я тобі сказала!
Вона забрала мокрий одяг і розвісила його сушитися. Іванові намастила зеленкою потилицю і прогнала в ліжко – грітися, щоб бува не заслаб після купання у холодній воді.
А прибравши у хаті таки звернула увагу на проліски, що синіли на столі блакитною хмаринкою. Взяла до рук, покрутила перед очима, а потім, зітхнувши, жбурнула квіти до помийниці, а зверху залила все свинячою бовтанкою та й винесла льохам на обід.
Більше про проліски ні Іван не згадував, ні Галина не заїкалася.
І все б нічого та тільки за тиждень у родини здохло спочатку одне порося, за ним – свинка, така, що вже різати. А за кілька днів приїхали ветеринари, і в селі оголосили карантин: африканська чума свиней!
У всьому був винен, звісно, Іван, який притяг із лісу проліски на 8 Березня для своєї дружини!
Олександр МІЩЕНКО.
