Наталії дісталася у спадок материна хата оскільки вона була єдиною спадкоємицею. Кинулась через півроку оформляти аж там такі витрати, що геть! А вона ж пенсіонерка багатодітна, як називає себе сама. Не те що сотні – копійки викроїти на таку справу не може.

Замолоду, коли ще мати живою була пропонувала та Наталії хату на неї переоформити. Але дочка не погодилася. Соромно якось було при живій матері справу таку затівати.

-Та що ви, мамо, - казала. – Живіть ще сто років!

А треба було б! Це вже тепер зрозуміла і пожалкувала. Тоді у Наталії був живий чоловік, тепер вона – вдова. Тоді були дорослі діти, тепер вони сімейні, тоді не було онуків, тепер їх четверо і кожне очікує від баби хоч пряника, хоч цукерку, а то й подаруночок на свята. Тоді було інше законодавство, платежі менші, тепер такі закони, що не оплатишся переоформити спадок на себе. Та ще й субсидію можна втратити.

Сіла Наталія та й замислилася. Добре було б хоч яку вигоду зі старої материної хати отримати. А як? Потрібно спочатку вкластися, а потім чи що матимеш.

-А гори воно синім полум’ям! - тільки й проказала. Не знала тоді, що слова виявляться пророчими.

Як би там не було, - порадили розумні люди виставити неоформлену хату на продаж. Може хто зацікавиться купити, то документи за свій рахунок зробить. Більше ніяк.

Три місяці не знаходилося охочих. Коли нещодавно з’явився один чоловічок. Машина, як півквартири однокімнатної. Видно, що при грошах. Під’їхав, пройшовся занедбаним, зарослим бур’янами двором.

-Воно ж і місце рівне, і земля – чорнозем, - нахвалювала свою неоформлену власність Наталія. – І до зупинки автобусної недалеко!

На останню фразу чоловічок єхидно осміхнувся – такий звір-автомобіль під двором!

Запропонував Наталії свою ціну. Та таку сміхотворну, що та заперечливо закрутила головою:

-Давайте, хоч на третину більше. Це все-таки хата!

-Бабо, - сказав не набагато молодший від Наталії покупець. – Бабо, куди твоя хата годна! Ти подиви!

-А що? – здивувалася Наталія. – Чотири кімнати. Цегляна під залізним дахом.

-А вікна – трухлі, а дах – прогнив, а стіни – подекуди шви сипляться, попідмокали. Та цю хату у разі покупки треба бульдозером розгорнути, та на звалище вивезти. А це знаєш, які кошти?

Дряпнули Наталію по серцю такі зневажливі слова, але вона стерпіла. Змолоду була тиха і поклади ста. Та все ж від свого не відступала:

-Дешево. Якби ще які десять тисяч додати, та за ваш кошт документи оформити, то я згодилася б.

-Бабо, ти зрозумій, - вів своєї покупець.

Видно йому місце припало до смаку.

-Час не на твоєму боці. Не продаси зараз – через рік тобі такої ціни вже ніхто не дасть. Подиви, в хаті вже хтось бував – вікна з двору повибивані, всередині – розгардіяш!

-Я сусідів просила, щоб наглядали, - виправдовувалася Наталія. – Та воно хіба за всім устежиш. Вони також люди у віці, то в сутінках виходити надвір страшнувато! Хто зна що воно за люди по садибі шастають – кинуть каменюку – голову проломлять та й згадуй як звали.

-А я про що?! – не вгавав покупець. – Розтягнуть твою хату, бабо, ще до осені і оком змигнути не встигнеш! Продавати треба! І срочно! Тож бери, що даю і радій!

Наталія похитала головою.

-А може ще який покупець знайдеться! Почекаю.

-Ну чекай. А моє слово – закон. Через рік і того не отримаєш. А так би жила та раділа грошам. Онукам би допомогла, чи хто там у тебе.

-А може яких квартирантів знайду! – зовсім уже безнадійно промовила Наталія.

-Ну як знаєш! я тебе попередив.

Так і розійшлися. За літо тричі приїздив настійливий покупець. Наталія вже і згодна була продати хату та він раз від разу все зменшував ціну.

-Давайте за ті, попередні гроші, - просила гостя Наталія, бо покупця все не траплялося, а хата продовжувала розпускатися. З неї невідомі злодії виволокли не лише металеві труби опалення, а й плиту і навіть вхідні двері. Тепер жінка заставляла вхід кількома трухлими дошками навхрест і щоразу знаходила їх відкинутими, а в хаті щось зникало, розбивалося, нищилося.

А це нещодавно трапилася прикра пригода. Наталії зателефонувала сусідка.

-Ой Наталко, твоя хата димить!

Поки вона зібралася, прилетіла на окраїну міста – глядь, а полум’я уже з-під даху гарячими язиками визирає.

-Пожежну викликали?! – обімліла Наталія.

-Викликали! – повідомив сусід. – Та воно бач як розгорається – оком змигнути не встигли.

Аж тут і червона машина. Розгорнули рукави  - давай полум’я гасити. До вечора на місці металевого даху стирчали тільки фрагменти балок, що подекуди несміливо чаділи. Пожежники зібралися та й поїхали.

-Не інакше як твій клієнт постарався, - висловив свою думку сусід. – Дуже вже він хотів купити цей клапоть землі! Хата то зсередини зайнялася. А від чого, коли і газ і електрика давно відімкнуті? Подумай сама!

Наталія сіла на сирій зламаній лавці і замислилася. Біля ніг лежала втоптана в бруд фотографія у тріснутій рамці. На ній молоді батьки у вишитих сорочках, обів’язані вишитими рушниками. Весільна. Наталія гірко заголосила. А виплакавшись, дістала із кишені мобільний телефон і набрала свого покупця.

-Приїздіть, - сказала. – Дайте за материну хату хоч що-небудь! Я вже заморилася…

Олександр МІЩЕНКО