Мабуть вона вже не була дикунка.

Вже був у неї із каміння стіл.

Вона вже вміла говорити лунко,

І ковилою устеляла піл.

Щось шкварила у саморобній печі,

Всміхалася до неба уночі,

Порівнювала незрівнянні речі,

Бо місяць схожим був на рогачі.

Вона була чудною аж до млості –

Ходила в степ дивитись на качат,

Вона косуль заманювала в гості,

І дику моркву рвала для зайчат.

Свою печаль зав’язувала в коси,

А радість – розвівала на вітрах.

Вона журилась, як жовтіла осінь,

Й ховала взимку до печери страх.

Бо як бриніли лук із тятивою

Вона не ждала крові і їди.

Здавався лук їй смертною бідою,

І вбитій птиці ставила води.

Їй були схожі: зірка – на сніжинку,

А сонце – на той жар, що шаленів,

Вона в собі відшукувала жінку,

І дивувалась з образів і слів.

…Тисячоліття йти було до рими,

Але вона уже щось віднайшла.

Як сарна, наполохана й ранима,

До джерела пізнання підійшла.

… В моїм роду не хвастали ріднею,

Й не знали поетичних голосів.

Лише моє начало там, із нею,

З прародичкою давньою моєю

Край джерела, край кам’яних часів.

Наталя Баклай, член НСПУ