Іван Денисович знатний конюх на селі і хоч мав сяку-таку пенсію, конюшня його не відпускала, та й не так багато у ній коней зосталося. А мазаний Циган, чорний з великими очиськами і копитами, норовистий і гордий, нагадував йому себе молодого.
Іван Денисович лагідно вичісував Цигану гриву, хвоста, турботливо й трепетно підстригав копита, і кінь танув від отого тепла, наче бурулька, що з'являлась напровесні в одному й тому самому місці на дверях конюшні, дід широкий в плечах, кремезний, він ще й на пенсії не втратив міцності та гонору, теж танув біля Цигана, перетворюючись на парубчака.
Зранку було гукне свою прудку Прісю:
- Прісь, чуєш, а там грудочки сахарку немає, чи кусничка позавчорашнього хліба?
І уявить, як Циган їх бере своїми вогкими губами із долоні, і день його вже вдався щасливим, менше думає, що в його сина Миколки двоє жовтодзьобиків і їх треба до ума доводити й заодно будуватися. Син старається, батько про це знає. Доньку заміжжя закинуло аж у Дніпропетровськ, ген-ген на Циганові не доскочиш, а в неї п'ятеро білоголовців одне за одним. Влітку, коли приїдуть до діда з бабою в гості, від їхнього щебету й гамору шибки на вікнах тріпочуть.
Комусь високі та просторі замки, а комусь Господь сипонув діточок, наче в кишеню насіння. Його Миколка смажив насіння щодня і виходило воно дуже смачним, тоді ще пакованого не продавали, пригощав ним усіх дорогою на роботу, у колгоспі на тракторі працював Т-40.
З раннього ранку до пізньої ніченьки, навідається додому, там Віруня, діточок глядить, на грядках все хапає, а дому власного катма. Тяжко, бо ж аби воно своє, не свекрушине, хоч би з ніг падала, а куточок є, є де голови до подушки притулити і коханого чоловіка не соромлячись обійняти.
У Миколи давно була мрія - будиночок із білої цегли, він йому снився, він йому марився, мрів серед поля, коли він весь день у тракторі гуцикав під палючим сонячним промінням, трудився. Гроші, які згорьовані гроші, коли нізвідки допомоги чекати! А спробуй їх загаруй сам, це так дурними язиками плескати, обсудити, обсмоктати кожну кісточку легко, а напнися, а потрать своє здоров'ячко. На третє літо після тяжких роздумів і вагань Микола вперше погодився на "яди", платили вдвічі більшу зарплатню, почала рости його мрія - будиночок з білої цегли і нутрощі йому також почало пекти. На перших порах від ста грамів самогонки розвиднявся світ і хотілося дихати на повні груди. Бо ж затишний, доладний будиночок тішив зір, прозорі занавісочки на вікнах, світло-коричнечий палас на підлозі в залі, жіночка, мов квіточка, розквітла хазяєчка.
Іван Денисович любив дуже дітей і коней, в обідню пору навідувався до конюшні, бо там під ворітьми чекають і не лише сільські, а й городські хлопчики та дівчатка. Дозволяв він їм покататися на старих і сумирних кобилах Людмилі та Квітці, а потім привчав до хазяйнування, вони годували коней вівсом, напували, купали, підчищали. Затишно було біля конюшні, а навпроти спіла лимонка, дарма, що лимонка, кожна грушка солодка, соковита, наче жовтава крапелина щедрого серпневого сонця. Дітям - рай. Довго згалуватимуть ще вони діда-конюха, ой, довго!
Вкрилося свинцевими хмарами небо над головою Івана Денисовича, Микола зліг, а за місяць сина не стало, йому б ще літувати й літувати, й насіння смажити, і внуків колихати, до них було ще так далеко.
Затужив батько, будиночок з білої цегли, не син йому очі закрив, а він синові...
На конюшні інший конюх тепер порядкує і під ворітьми гурт дітей його не дожидає.
Юлія МАНОЙЛЕНКО, член НСПУ
Фото Олександр Куліченко.
Приватні оголошення, оголошення рекламного характеру, привітання та інші матеріали надсилайте