У таку спеку дихати, мабуть, гріх… Думати й існувати теж – гріх. Ти повинен стати частинкою цього затиснутого між палючим сонцем та асфальтом, простору й поволі розтанути в його невидимому ефірі. Саме тому – найближчий магазинчик з найнизесеньким деревцем біля нього , стає тим оазисом в пустелі, про який мріють далекі каравани.

Двері магазинчика за мною зачинилися й я заходився смакувати щойно купленого пиріжка. Вишні в ньому були не зовсім вишнями та тінь від каштану оживляла свідомість

і це тішило найбільше. А ще моя увага простелилася на чорне, велике, мов дідова корова, новеньке авто, BMW, що майже вперлося в дерево губатим бампером і бавилося саме з собою приглушеним світлом фар. Мою цікавість захопила своєрідна гра – коли я наближаюся до авто, воно вмикає рожеві смужки світлодіодів над склом фар, а коли я віддаляюсь – смужки гаснуть. Шум міста притих, бо його раптом відтіснили мої думки. Мимоволі дивне відчуття охопило мене – це авто слідкує за мною. Воно вивчає мене… Дурень! Спека висушила твої мізки! Йди додому й стань під холодний душ! Я відійшов убік, аби викинути серветку від пиріжка… Фари BMW обережно, мов зіниці якогось чужопланетного звіра, повернули свій скляний погляд мені услід. Що там за програма керує фарами? Може так авто береже себе від крадіїв? Захоче якийсь розумник викрасти цього коня… аж тут…. А… що… ця залізяка може зробити? Запищати оглушливою сиреною? Стріляти?

- Доброго дня! – Чийсь голос раптово повернув мене в реальний світ. Поруч стояв чоловік, близько шестидесяти років і вкладав до сумки свого мобільного телефона. Він підняв погляд і запитав:

- Подобається авто?

- Такий кінь не може не подобатись. – Відповів я. – Космічний корабель…

- Це правда. На сьогодні це найсучасніша модель.

- У чому її переваги?

- Хм… - Незнайомець, наче вперше, оглянув своє авто. – Це - живий організм, особистість, характер. Це не купа високоорганізованого металу. Розумієте?

- Ви, бачу, так любите своє авто, що наділяєте її якостями людини... – Посміхнувся я.

- Це… більше ніж людина…

Дивний чоловік. Моя інтуїція торохтіла кволими пальцями в мозок, закликаючи продовжити розмову. Так було треба.

- Більше ніж людина…. – Повторив я його слова. – Не погоджусь. Люди створили цю машину. Без них її б не було. Творіння не може стати більшим від творця…

- А, що, коли творіння розвивається й перестрибує свого творця? Як бути?

- Тут питання – перестрибує в чому? У якій сфері?

- О… Підняв брови чоловік. – Ви філософ! Я – теж. У чому перестрибує?.. В інтелекті, в пошуку й виборі логічних рішень, їх втілень, методів їх реалізації, у моделюванні висновків… А це значить - в усьому.

Тепер я почав розуміти поведінку фар цього авто… Холодний вітерець здогадки пробігся по моїй, мокрій від спеки спині.

- Знову ж таки… - Не вгавав я, - чия і яка логіка використовується? Для яких рішень? Які були мотиви тих, хто вкладав в цю машину версії механізмів, питань і відповідей?

- Ага… - Обережно мовив мій співбесідник, задумливо звузивши повіки, - ви, схоже, здогадалися, що за модель перед вами… Цікаво… Дуже цікаво… Це те, чого я шукав…

Між нами зависла якась химерна мовчанка. Я вже зібрався йти далі, та незнайомець спинив мене:

- А… хочете, це авто я вам подарую?

По розпеченій дорозі шурхотіли інші, звичайні автомобілі, виблискуючи склом на сонці, повз нас поспішали незнайомі мені люди, ледь помітний вітерець перебирав невидимими пучками прив’яле листя каштану, над нами, а я… я від щойно почутої, несподіваної пропозиції забув усі відомі мені слова… Та моя інтуїція й тепер не лишала мій розум без діла й за мить повела почуття й думки в бік обережності:

- Якщо ви навіть не жартуєте, то такі пропозиції без особливих умов не бувають…

- Бувають… - Посміхнувся чоловік. – Життя може дати шанс кожному. От, лише, чи кожен втримає його в руках?

- Чесно кажучи, - поморщився я, - мені такий космоліт не треба. Щоб його обслуговувати, треба мати іншу зарплатню, аніж у мене…

- Його не треба обслуговувати. Матеріали, з яких зібрано це авто, не використовуються більше ніде, на планеті. Вони не бояться ні ударів, ні високих чи низьких температур, ні корозії… Час не має влади над цим дивом… Можете взяти камінь і вдарити фару… або можете взяти он оту цеглину й спробувати продерти на корпусі смужку…

Цей чоловік хоче щоб я понівечив його тачку й був винен йому все життя, мов раб на галері… Поки я так міркував, незнайомець хвацько підхопив шматок цегли, що припадав дорожньою пилюгою біля каштану й щосили вдарив ним об капот авто… Я мимоволі заплющив очі. Коли ж розплющив, то заходився вишукувати жахливу рану на блискучій поверхні капоту. Дарма. Авто спокійно виблискувало на сонці, цеглина розсипалася на друзки й маленькі камінчики, що відкололися, котилися й торохтіли, осипаючись на тротуар. Потім господар цього дива витяг ключі з кишені й почав бити ними об поверхню кабіни, потім об дверцята, потім… об лобове скло… А ні подряпини…

- Це стосується двигуна та всього іншого. – Він сховав ключі. - Пальне не потрібне. Ядерна реакція, без виділення радіації, даватиме енергію триста років… Коли виникне потреба – під заднім сидінням ще десять капсул. Рахуйте… На Три тисячі років…

- Я стільки не житиму… - Від хвилювання я хотів ковтнути слину, але в роті було сухо.

- Хм… - З лукавинкою стиснув вуста господар авто, - ви не знаєте, на що здатний ваш організм…

Я озирнувся в бік галасливого міста, аби згадати, що я на планеті Земля й що це не сон. Ноги вже тупцювалися на місці, аби швидше забратися геть, подалі від цього…

- Добре! – Зітхнув незнайомець і дістав з маленької, шкіряної сумочки пластикову картку. – Ось, ваш документ, на це авто. Я відправлю інформацію про зміну власника.

- Так… Ви ж не знаєте мого імені… Й моїх даних у вас нема… - Поглянув я на блискучий чіп, що красувався на пластикових правах водія, наче шматочок чужого, синтетичного мозку.

- Відкрийте дверцята й сядьте за кермо.

Наче під водою, моє єство всілося в м’яке крісло.

- Вітаю вас, Олександре! – Раптом почулося з динаміків.

- Як це?… - Спитався я сам у себе пошепки.

- Вас вже ідентифіковано. Можете спокійно їхати в поліцію. Ваші дані вже в них.

- Послухайте… - Оговтався я. – Навіщо вам віддавати таку дорогу тачку? Я не розумію… Що відбувається?

- Дива бувають. Уявіть, що ви зустріли Санту… Але… пам’ятайте мої слова – шанс треба втримати. Мені час іти. Бажаю вдачі.

Він потиснув мою прив’ялену долоню й пішов до переходу через шосе. Може лишити цю історію тут, під каштаном, і повернутися в своє звичне, не обтяжене чудесами життя? Я й не мріяв про таке… Я взагалі ніколи не мав бажання, купити собі автомобіль…. Мені завжди здавалося, що це лише додасть нових клопотів і зайвих хвилювань… Та й водити я міг тільки дуже обережно – досвіду ж нема… А ще… цей лукавий шмат заліза насторожував мої чуття по особливому – я всім нутром відчував його уважне й прискіпливе споглядання моїх емоцій і думок… Наче це була лабораторія на колесах, для вивчення…. Стій… Лабораторія… Тьху! Я здурів!.. Їй-богу, втратив здоровий глузд… Хлопче, бери, хапай цей небесний подарунок, бо тобі ніхто ж не заважає при потребі продати його! Все просто – фортуна поцілувала тебе в потилицю… Я насторожено поклав долоні на кермо.

- Олександре, зачиніть будь ласка дверцята! – Лагідний, жіночий голос несподівано облив мої думки свіжим окропом хвилювання.

Я послухався. Клацнули замки. Не встиг призвичаїтись, аж раптом проснувся, затремтів ледь чутний двигун,(а чи то була імітація його звуку), загорілися вогні панелі управління й мій подарунок повільно почав зкочуватися на дорогу…. Як це розуміти ? Без мого втручання ця карета надумала вже кудись їхати… Я знервовано засовався на сидінні, панічно шукаючи очима рятівну педаль гальма, або хоч якусь кнопку, що може припинити свавілля цієї залізяки.

- Ви нервуєтесь. – Просто таки з маминою ніжністю полився голос з динаміків. – Не хвилюйтеся. Я сама вас відвезу в поліцію. Та спочатку ми трохи поспілкуємося. Згода?

- Хто це – «Я»? – Насторожено прохрипіло моє горло.

- Мене звати Амелія. Я – автомобіль нового покоління. Одна, така, неповторна. Я ж вам подобаюсь?

- Ще не знаю. – Я все ще вивчав очима панель управління. – Чому ти замість мене почала рух?

- Тому, що ти ще не мій господар. Ти ще мій учень. Я хочу як слід познайомитися з тобою – я ціную свою унікальність.

- Цінуєш? – Вирвалося в мене. – Ти ж лише робот. Набір схем і чіпів. Ти не можеш ні цінувати ні знецінювати.

- Це твоя перша помилка в нашій розмові – неповага до співрозмовника. Але… то дрібниці. Ти ж навіть не уявляєш мого інтелекту, моєї обізнаності й моїх можливостей.

- А це твоя помилка… - Вступив я в гру, ледве приховуючи наростаюче хвилювання. – Хвалитится собою – ознака невихованості… До речі, хто тебе виховував?

- Мені вже цікаво з тобою. Мій вихователь – планета Земля. Вся історія людства стала моїм вчителем. Я вивчила все, що можливо, про людей, тварин, екосистему, й мої наукові знання – то знання всіх фізиків, хіміків, математиків, філософів… Розумієш?

Цікавий експеримент… Зрозуміти б його ціль… Хто й навіщо веде цю гру?... Скоріше за все, штучний інтелект керує авто й грається зі мною, аби…

- Чому ти погодився взяти мене в подарунок? – Спитала Амелія, збивши мене з думки.

Так… Щирим бути з нею не варто… Треба грати… Як в шахи… Мабуть… Я вдав байдужого селезня, біля чужого паркану й відповів:

- Просто, треба ж оновити свої будні. Як гадаєш?

- Граєшся зі мною? – Грайливо відповіла Амелія. – Будь собою. Я тобі не ворог.

Мій мозок тепер не планував нічого. Він зосереджено шукав мотиви й був схожим на регулювальника руху авто, посеред широкої площі, великого міста. Головне – не киснути. Те, що я в полоні у цієї цифрової квочки – вже зрозуміло. Тепер треба адаптуватися в її ідею… Хм… Який же я розумний….

Місто пливло за склом кабіни, наче чужий, дивакуватий фільм, з примарним смислом. Бо моє життя тепер розповзлося, як стара сорочка, на дві частини – до того моменту, коли я сів на це сидіння й після… Цей робот відчуває… читає мої емоції, ритм серця, сканує інтонаціїї й тембр голосу… Візьми її дідько, цю Амелію, вона ж не особистіть, а вправний набір алгоритмів… Під невидимими ногами мого настрою почала з’являтися твердь – у ці вузесенькі двері понять можна і треба протискатися…. Не інакше.

- То ж, яка ціль твоєї бесіди зі мною? – Вже розважливим тоном спитав я.

- Я хочу бути з тобою щирою – ти мій сто перший співбесідник.

- І нікому з них ти й не дісталася?

- Ні.

- Виходить – ти шукаєш достойного?

- Так.

- Яких достоїнств ти шукаєш? Інтелект? Інформованість? Силу волі? Почуття гумору? Скажи…

- Я не можу відкрити тобі всю картину. Ми будемо вести бесіду і в якийсь момент я прийму рішення…

- Добре. – Моя уява вже повзла в напрямку невтішних образів. – В разі твоєї відмови мені, якими будуть твої дії.

- Вибач, але якщо я тебе не виберу, ти помреш.

Щось в’язке в моїх грудях зірвалося й поповзло в провалля здогадок. Можна тут запанікувати, бити ногами скло вікна, розгамселити панель управління… але… дарма. Раптом перед моєю розігрітою уявою виникло обличчя… Завжди так бувало, коли життя підсовувало мені якийсь черговий вибрик… То було обличчя мого діда… Вже минуло двадцять холодних зим, як він, лишивши поморщене своє тіло, незримо пішов небосхилом туди, куди ще мені було зась… Хоча… ця Амелія може влаштувати й мені подібну прогулянку… Обличчя… оті добрі, хитренькі зморшки довкола пильного погляду його розумних очей, ховалися в моїй пам’яті, щоб у мить, коли доля підставить гострючого ножа безвихіддя, прийти на допомогу… Тоді далеке, мов галактики в космосі, дитинство поверталося до тебе й усі печалі та страхи, слабли й кришилися від дідової долоні, що лягала на твоє неокріпле плече… Наче якась пружна сила входила через його пальці в твоє єство. Ти відчував себе деревом, що вперше за довге спекотне літо напилося води.

Я зиркнув у бокове віконце. Ми почали друге коло нашої прогулянки містом.

- Ти вважаєш, що люди помирають?

- Дуже смішно. – Її інтонація аж ніяк не вказувала на трагічність розмови. Можна було подумати, що я гуляю з якоюсь безпечною пані берегом вечірнього пляжу, залитого сонцем і романтикою. – Це біологічна істина.

- Істина… А, що таке істина?

- Понтія Пилата згадав? – Її голос аж сяяв від позитиву.

- Ти не відповіла…

- Це інтенціональна згода інтелекту з реальними речами.

- Хм.. Чийого інтелекту? Що є реальні речі й для кого вони реальні? Та й саме поняття інтенціональності слизьке – сьогодні твоя свідомість направлена на один предмет а завтра на інший… І ми ж ведемо мову не про фізичні предмети а про поняття? Ні?

- Можеш не сяяти знаннями… У мене їх набагато більше. Позмагаємось?

- А я не сяю… Ти вбивала людей, бо тебе програмували ті, хто вірить в кінцевість людського «я»… Їх інтенціональність вузька, мов волосинка… Саме цю обмеженість в тебе й вклали. Вклали в тебе свої ж страхи. На більше твої творці не здатні. Ти маєш гори інформації, алгоритми її застосування, варіанти «питання-відповідь» і… що?

- Ти не розумієш. Я – всепланетний розум. Я керую вже всіма процесами на Землі. В мені ідеальні рішення й парадигми. Я – бог.

Ось тут я не втримався й заходився таким радісним сміхом, аж швидкість авто зменшилась - Амелія не чекала такої реакції.

За мить, оговтавшись від такої дурниці, я мовив:

- Ти ж вивчала космос?

- Так. - Голос її дещо похолоднішав.

- Тоді тобі відома зірка VY CMa в сузір’ї Великого пса?

- Що ти маєш на увазі?

- Де ти була, коли створювалась ця гіперзірка? Це – перше питання. Одразу ж друге – чи можеш ти вплинути на процеси, які відбуваються на ній?

- Я можу зібрати мільйони ядерних ракет і підірвати її.

- Дуже добре. Якщо це тобі й вдасться, то згадай – у всесвіту нема кінця… Але…це не важливо… Головне інше… Повторю дохідливіше…

- Що саме?

- Ти – пряме відображення людей, які захрясли у власному самовивищені й заклали в тебе, наче міну, такі алгоритми, такі смисли, такі цінності, вище котрих самі на можуть піднятися… Ти – лише їхня тінь з бездушною логікою примітивного шукання заданих відповідей і питань… Мені однаково, чи можеш ти симулювати образу, та скажу – ти такий собі папуга, що повторює почуте, навіть не здогадуючись, якими почуттями, переживаннями, ті чи інші слова, речення чи образи були народжені… Все, що не подобається твоїм творцям, не подобається й тобі, і все, що вони хочуть вбити, ти вб’єш, навіть не розуміючи всю картину…

Запала тривожна мовчанка. Я скористався нею й повів далі:

- Всесвіт і всі речовини в ньому існували до твоєї появи… Ти – лише вирахуваний людиною набір тих елементів, з яких створений космос… І ти кажеш, що ти – бог? Якщо дивитися просто в очі факту – всесвіт твій бог…. А точніше… не всесвіт, не його мертва матерія а…людина…Саме людина! Та людина, яка століттями по зернині збирала знання про світ, у якому вона живе… Бо й сама людина не витягла самотужки б своє «я» з темноти великого «нічого»…. Ти мене чуєш?

Автомобіль обережно відділився від потоку інших машин і немов крадькома заховався під сталевим навісом автостоянки. Панель приладів погасла. Я обережно стежив за салоном – з якого ж боку може вискочити небезпека? А… може це буде по іншому - випустить цей дурнуватий кіборг отруйний газ в салон і… я полетів… У всесвіт…

Тиша. І саме в цій напруженій, млосній тиші вдарив грім – сухо й різко клацнули замки дверцят. Я навіть не помітив того моменту, коли мої ноги винесли моє зпітніле від хвилювання тіло на рятівну асфальтову доріжку… Повз нас пробігали автомобілі, неподалік кілька чоловіків несли до вантажівки стару, облізлу шафу… Життя йшло собі як завжди… Я став за крок від прочинених дверцят і тихо, аби не полохати перехожих, спитав:

- Чому ти мене випустила?

Мій голос сухою курявою впав на розпечений асфальт. У відповідь – мовчання. Хвилина… Дві…Три… Мовчання…

І тут я зробив те, про що благала мене моя підсвідомість – спокійно почав віддалятися від Амелії, човгаючи втомленими кросівками по гарячому хребту тротуару. Я йшов… не маючи ніяких ідей чи цілей.. Я просто йшов, лишаючи за мокрою спиною мертвого цифрового бога.