Тетяні виповнилося 54, а особисте життя так і не склалося. Заміжжю не була, дітей не мала, батьки померли. З сестрою не родичалася, бо тій відійшла у спадок хата, як жінці сімейній з двома дітьми. Батько так і сказав у лікарні, помираючи:
-У неї – діти, наші з покійною онучата. А ти – самотня, живеш у Полтаві. Нащо воно тобі? Аби продати? А котрийсь з правнуків житиме, коли ожениться…
Вийшла Тетяна з палати, а сльози так і душать… Мало того, що в дитинстві вона відчувала себе нелюбимою дочкою, так і тут її обійшли. Все сестрі лишили – голову прихилити на старість ніде. Бо що у тій Полтаві – кімната у гуртожитку університету. А вона так мріяла про свій куток, садок біля хати.
Поплакала в хустинку та по всьому. Догледіла батька чотири дні, поки помер, допомогла поховати. Бо у сестри знову ж таки сім’я, а те, що її дітям 30 і 33 роки – то не рахується… Грошей немає, бо онукам треба. Від кожного по двоє…
Але від людей – сором. Тож Тетяна і похорони відбула, і поминальний обід в селі. А потім сіла в маршрутку – і на Лубни поїхала. Поблизу Березоточі у салон зайшов забрьоханий по самі вуха її однокласник. Упав поряд на сидіння, навіть не впізнав Тетяну.
Вона відсунулася далі до вікна, щоб не замаститися об його поли куртки.
-Що, не подобається? – запитав. – Ми по столицях не живемо, працюємо біля земельки, а вона не мойво, мажеться.
Тетяні стало образливо і за столицю, і що її не впізнали, і за те, що вона не на землі живе.
А той посидів-посидів, та тільки:
-Танько, ти чи що?
-Я, - сказала Тетяна, згадуючи як подобався цей нечепура їй у 10 класі.
-Да-а-а-а, - протяг попутник. – А я тебе і не впізнав спочатку. Красива така, доглянута.
Тетяна зашарілася.
-Я оце весь час пашу, пашу, як віл, - а знаєш щастя так і не бачив, - сказав співрозмовник.
-Сімя є? – запитала Тетяна.
-Та є. Але то так – одне названіє. Жінка психопатка. Одно оре. Ми з нею ото й не спимо вмісті, - почав вдаватися у подробиці свого особистого. Діти повиростали – роз’їхалися. Одна у Києві, друга у Польщі.
-Онуки, певно, - поцікавилася Тетяна.
-Бог милував. А то ще й їх годувати… - якось злісно відповів Михайло.
Його звали Михайлом. Мав чуприну, яку начісував високим гребенем над видовженим лицем, а тепер світить лисиною. Обличчя з червонястими щоками. Одутле.
«Пє, мабуть», - подумала Тетяна.
-Випиваю, - ніби вгадав думки Михайло. – Але так, тільки до поїдку. Зайвого ні-ні. Ну хіба пивком після роботи побалуюсь. Здоровя не те.
-Ти як?
-Працюю в унівеститеті. Захистила кандидатську.
-Ти ба! – здивувався він. –Да-а-авно я тебе не бачив. Років так тридцять…
-Тридцять чотири, - поправила Тетяна.
-Звідки така точность?
Вона знизала плечима. Розповіла б, звідки. Але що тепер говорити.
-Ти знаєш, я пішов служити, а після служби женився, - розповідав Михайло. –Пішли діти – двоє дівчат. Я переїхав у Лубни. Тут хату збудував, бо вкалував і на тракторі, і на комбайні. Заробляв конечно. То все в дім. А ще поза тим город. Оце і зараз з городу їду. Машину продав – Ірині на операцію пішло.
-А вона в тебе хворіє?
-Та да. Серце увелічене. Я конешно грошей не жалію, та то все дарма. Не буде вона жити, нє, не буде…
-Жаль її?
-А що з того зміниться?
Така відповідь вразила Тетяну.
-Всьому своє время. І кожному в книзі там, наверху, скільки відведено, стільки і житиме. Ні хвилини зайвої…
-Майдан Володимирський! – оголосив водій.
-Да, мені виходити, - схаменувся Михайло. – Запиши телефон!
Тетяна нервово занотувала просто у мобільному вказані цифри.
-Бувай!
-До побачення, - відповіла.
Їхала до автовокзалу і дивилася у заплакане осіннім дощем вікно.
Раніше він таким не був. Галасав на батьківському мопеді, курив за школою з однокласниками. Любив рибалити, бавитися у квача в річці (вона тоді була повноводною і глибокою – не те, що нині). Мріяв стати моряком. Так і казав: піду в море ходку. Але чомусь так і не спробував виїхати з села. Призвали в армію. Тоді вони з Тетяною на проводах востаннє бачилися.
Пам’ятається вона була ніби його дівчина. Проводжала в Лубни до військкомату. Навіть поцілувалися в губи на прощання.
Але життя змінюється. Вона поїхала до Полтави навчатися. Там через який час дізналася, що Михайло повернувся зі служби.
-Ти тільки не ходи до нього, - сказала мати, коли дочка приїхала на канікули з ВУЗу після закінчення четвертого курсу.
-Чому?
-Одружується… Бере Гальку з хутора… Їй тільки сімнадцять виповнилося, а вже з пузом ходить. Михайло під час відпустки взимку постарався… Вісім місяців як…
Те, що Тетяна ридала – не сказати. Вила, як поранена вовчиця. Вона ж його чекала, хоч не показувала та й листів не писала. І він до неї не озивався. Але вона сподівалася, що той поцілунок був особливий.
Приїхала до Полтави. А з думки все Михайло не виходить. Мучилася два тижні, а тоді не витримала – зателефонувала. На тому кінці озвався хрипкий голос:
-Слухаю.
-Добрий день, - сказала Тетяна.
-Хто це?
-Тет-Тетяна, - заїкнулася вона.
-Все, немає її, - сказав Михайло.
Тетяна навіть не питала: кого.
-Я приїду? – запитала.
-Завтра похорон, - відповів їй якось буденно. – Приїзди. Я живу на Кузнях.
Назвав адресу.
Тетяна кинула все і, мов на крилах, помчала в Лубни. Довго думала, що одягти. Вирішила – траур. Купила гвоздики. Чотири штуки. Поклала їх у труну небіжчиці. До Михайла не підходила. Тогй сам підійшов:
-Поїхали на кладовище, - сказав.
А звідти на поминальний обід. Коли все закінчилося запропонував:
-Пішли до мене. Уявляєш, вони навіть на похорон до матері не приїхали…
Тетяна зрозуміла, що це він про дочок. Не сказала: ні. Пішли уздовж парку, звернули повз будівлю поліції. І далі вуличками до Михайлового обійстя. Коли прийшли до будинку, Михайло замкнувся у спальні і не виходив. Тетяна не турбувала його. Лягла ночувати у залі. Вранці зготувала сніданок. Це було для неї дуже незвично – готувати чоловікові сніданок вранці. Відчула, що дуже приємно. В грудях було тепло і мрійливо.
Михайло з’явився на кухні заспаний і неголений. Привітався одним кивком голови. Сів за стіл. Почав копирсатися виделкою у щойно звареній топтанці, кілька разів поклав її до рота.
Тетяна стояла поряд, як учениця на екзамені.
-А я пам’ятаю, яка ти була, - сказав Михайло. - Тоді, коли в армію йшов, і ми поцілувалися...
-Справді… І яка? – з трепетом в грудях запитала Тетяна.
-Солодка, - відповів.
Вона присіла до нього на ліве коліно і як тоді торкнулася вустами його прокурених вуст.
А коли очнулася, сказала:
-Невже я не заслужила на щастя?
І відповіла сама собі:
-Заслужила…
З тих пір Михайло з Тетяною живуть однією сімєю. Вона облишила викладання у ВУЗі і Полтаву. Живуть душа в душу, забувши все, що торочать про обох сусіди, які засуджують 55-річну пару за радість, яку вони досі не можуть пережити.
Олександр МІЩЕНКО
