Мій батько був мрійник – лірична душа,

Любив все красиве на світі,

Щоб хата сміялася не в споришах –

Купляв молодесеньке віття.

Бо двір без садочка, вважайте, пустир.

На грядках – картопля й капуста.

Аби родовід наш коріння пустив –

Насаджував яблуні густо.

Росли оті яблуні вшир і увись,

Тінили грядки і у хаті.

І баба із дідом казали: - Колись

На яблука будем багаті.

І справді – родило! Воістину всім!

Та ще й залишались кагати.

Лежали ті яблука в стиглій красі.

Куди їх щоліта дівати?

З роками – відважились: треба весь ряд

На дрова пустить до загину.

Зрубали під корінь – чотири підряд.

А батько не дав – хоч єдину.

…Вже тільки дупло її вік береже,

Коріння ж – міцне монолітне.

Та батька немає й не буде уже,

А крона – зелена і квітне.

Чужий хтось погляне і далі іде,

Лиш пам'ять тут нищечком ходить.

Та яблуня стогне: «Михайле! Ти де?»

І яблука родить!

Наталя Баклай