Одна з тих страшних речей, якими ламали українців – то був податок на дерева (і кущі) та масова примусова вирубка садів. Їх було кілька: 1929го, 1939го, 1948го і останній 1953го. В деяких селах люди самі вирубували дерева і кущі, бо не мали чим платити (за несплату карали). Скасували його в 1954 р.
Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру – важко оцінити. Про це детально мають говорити як історики, так і ботаніки. Але якщо коротко: було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос), смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків).
От ви куштували коли-небуть дулі? Не ті, що з маком, а я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких, він був поширений на території Речі Посполитої із 16 ст. (і аж до 19 ст. не мав конкурентів).
Деякі культури – чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево-черешневі гібриди, персики – просто зникли, часом навіть назви не лишилося… (Мені здавалося, що фізаліс – це нова культура. А виявляється, його масово вирощували в кін. 19 ст. і називали ліхтарником.) …А разом із тим усім – зникли рецепти солодощів і домашніх наливок. І навіть слова – зникли.
От ви знали, що первісно означало слово “смаколик”? На Фастівщині, в районі с. Яхнів і с. Мала Половецька ще з царських часів – від скасування кріпацтва і до першого податку на садки, тобто майже три покоління – селяни вирощували на продаж для Києва масово фрукти і ягоди. Кожна сім’я мала свою спеціалізацію – смородина, малина, аґрус… або яблука, або вишні. А “смаколик” – це цукати, виготовлені за принципом сухого київського варення. Коли податок на садок скасували, мій дідо – Петро Сікачина – заповзявся посадити садок. Це була його стрижнева мрія, життєва опора. Того ж року селянам-колгоспникам дозволили мати більші присадибні ділянки. І ось родина отримала рівніший наділ на город, а схил яру дозволено було засадити садком і використовувати як сінокіс.
А сам яр – для стримання ерозії – засадити швидкоростучими деревами (дід посадив верби, осокори, вільхи, терносливи, а також ліщину й бузину). Ерозія припинилася. Загалом тоді по селу було висаджено багато дерев – лісосмуги між полями, стримуючі балки по ярах, ялини, верби, осокори, тополі, дуби. Це по суті врятувало село й поля довкола нього. Інакше б прийшли суховії. Так ось, щоб змогти посадити садок із яблунь і груш – всі дерева дід сам щепив – він обійшов усі довколишні села в пошуках живців. Бо плодових дерев, що вціліли – були одиниці.
Йому вдалося роздобути: донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку, джонатан, сніжний кальвіль і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам’яті в нас його ніхто, крім корови, не їв, на Вінничині це – “канхветка”). Крім того, 4 сорти груш. Сливи і вишні росли дикі. 4 сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960х.
Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів – дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу. Ще одну морелю місцеву дід нашукав у лісосмузі. Смородина в нас росла дика – велетенські кущі в півтора людські зрости, з дрібними кислими ягодами, дуже пахучими. Порічки й малина з’явилися пізніше. До дерев ставилися з благоговінням. Зрубати? Гріх. Кожне вимерзле чи поламане бурею дерево – оплакували. Кожне весняне саджання – свято і символічний акт “я живу, я росту, я вірю в майбутнє… і коли навіть я помру, дерева – залишаться”. Вікіпедія пише, що відновити шкоду завдану цими указами і втамувати “фруктовий голод” вдалося в 1969р. Як на мене, відновити шкоду не вдалося ніколи – втрачені сорти й культивари, природні гібриди… вони втрачені навіки.
Зупинка селекції та розвитку на три десятиліття – це втрачений час. І головне, що зцілить душевний біль тих, хто пам’ятав з дитинства, як поторочі в чорному з червоними зірками вирубували щойнорозквітлі садки? Такі рани зціляє тільки Бог. Такі гріхи прощає тільки Бог. Наш обов’язок – пам’ятати. Автор: Зоя Жук
Джерело: Історії
Приватні оголошення, оголошення рекламного характеру, привітання та інші матеріали надсилайте