ЖИТТЯ НАВИВОРІТ

Ранок розпочинався з кукурікання півнів за вікном. Був липень. Погода стояла спекотна. Навіть вночі температура не спадала. Війне щось на зразок легенького вітреця зранку і о восьмій годині знову яскраве літнє сонце починає смажити з новою силою.

Юлія не любила таку пору року. Вірніше як не любила. В юності така спека не тільки не засмучувала, а навпаки – радувала. Можна було піти на Сулу, на водокачку. Там завжди людно. Багато хлопців, багато дівчат, матінки з дітьми, чоловіки. Все живе тяглося до води. Там Юлія і познайомилася з Сергієм. Він був височенний. При її метр п’ятдесят сім обранець був на дві голови вищий. Коли ходили разом на побачення, танці, всі озиралися на дивну пару: вона маленька, наче дюймовочка, а він наче корабельна щогла: високий і стрункий. 

Бабці біля під’їзду п’ятиповерхівки на Червоноармійській, тепер Василя Стуса, не могли заспокоїтися, що отакий Красень таке курча вподобав. Та й          ому тільки оком моргни скільки дівчат гарних довкола. А він очей закоханих з Юлії не зводить, «зайченям» називає.  

Одружилися перед призовом на строкову службу. І Юлія поки Сергій служив у далекому Мукачево вірно чекала його. Приїхав через два роки. Тоді й дитиною обзавелися, і будинком, і жили душа в душу. 

Юлія працювала вчителькою. Весь час вдосконалювала себе. Сергій їздив по заробітках. У домі вистачало всього. Донечка мала безліч захоплень. І в цирковій студії брала участь і на танці ходила, і вокалом займалася.

Улюблений вислів Юлії «в сім’ї треба, щоб обоє дивилися в один бік» допомагав згладжувати різні суперечки. Вони дивилися в один бік, однаково на багато речей. Тому життя було святковим феєрверком. Хоча були несхожі за характерами. Юлія мов яскрава запальничка, Сергій поміркований, спокійний. Ніколи зайвого слова не скаже.

Попри те, у стосунках у них все ладилося. Покупки придбавали разом, часто бували вдвох на заходах /(звісно, коли Сергій мав час), підтримували виступи на сцені єдиної дочки. Відвідували кафе, річку, де познайомилися, парк, де вперше поцілувалися біля великого дерева, яке відтоді вважали «своїм». Воно росло і розвивалося багато років до них. І можливо, було ще чиїмось. Але для Юлії і Сергія це дерево все одно лишалося особливим. 

Все змінилося, коли під час буревію дерево звалив вітер. Комунальні служби швиденько розпиляли стовбур на метрівки і вивезли разом з гіллям. Це неприємно вразило Юлію. Вона плакала над залишеним вивернутим з землі пеньком, ніби за рідною людиною.

-Не переживай, - сказав Сергій. – Це ж тільки дерево. Знаєш, скільки дерев я щодня переробляю за місяць. Чоловік був столяром. А тому розпускав та стругав і виготовляв меблі з десятків дерев.

-Для того і дерево, щоб приносити користь. Спочатку у вигляді живого виробника кисню і тіні, а потім у мертвому вигляді – дощок для меблів. І це ще йому поталанить. 

-А якщо як наше просто піде на дрова для опалювання хати? – сумувала Юлія.

-Теж принесе користь. Якийсь бідар отримає безкоштовно куб чи й більше деревини. Не мерзнути узимку.

Побалакали та й по всьому. І все ж ходити тією алеєю дорогою з дому до школи Юлія перестала. Їй було неприємно бачити як на місці колишнього зеленого красеня зеленіє моріжок. 

Відтоді у їхніх стосунках з Сергієм щось ніби змінилося. Чоловік став менше цікавитися духовним життям. Якось сухо ставився до розповідей Юлії про те, що їй наснилося вночі, коли раніше вони могли обговорювати це  два й три дні. Почав говорити зневажливо про все, що Юлія любила. 

-Без грошей, - неодноразово повторював, - ми ніщо. І жодне захоплення квіточками не допоможе Ірисі (дочка) закінчити навчання у школі.

До речі Ірися підросла, стала вродливою дівчиною. Досить самостійною. Весь час пропадала на різних гуртках, тренінгах, квестах. Словом жила своїм життям. Іноді складалося враження, що їх з Сергієм більше нічого не утримує разом. Вони поступово робилися чужі. Кожен мав свої цінності.

Думка про те, щоб завести іще одну дитину була для пари надто нереальною. Не хотілося повертатися до памперсів, недоспаних ночей, відвідувань поліклініки, переживань. Все таки дорослі діти – краще, ніж маленькі. Хоча приказка і каже що малі діти – малі клопоти, а великі – великі проблеми, але у випадку Юлії і Сергія – то було не так.

Навпаки проблеми почалися у них. Юлія відчувала, що вона весь час росте, змінюється, удосконалюється. А Сергій ніби застряг у минулому часі. Можливо тому його заробітки падали. Багато чого можна було просто придбати у меблевих супермаркетах, а не замовляти і потім чекати на виготовлення. Невелике столярне підприємство, на якому працював Сергій збанкрутувало.  Чоловік спочатку шукав роботу, а потім якось зовсім засів вдома. Юлія тягла матеріально родину сама. Це їй не подобалося. Але вона жаліла Сергія. Розуміла, що не так просто знайти себе у цьому житті.

Почала зазирати на різноманітні психологічні сайти. І тут відкрила для себе скільки мудрості, скільки нових понять, наслухалася скільки порад у стосунках з чоловіками, що зрозуміла: вона жила не так і не з тим, не ті цінності обрала. Адже головне це враження, які ми отримуємо від життя. А родина. Віддавати себе сімейним цінностям, за що тобі врешті решт і спасибі ніхто не скаже? А є жінки – живуть заради саморозвитку, мають безліч цікавих пригод, а головне вони – сильні. Вони самодостатні. Їм не потрібна ніяка друга половинка. Бо чи не смішно бути в житті лише чиєюсь половинкою, а не цілою людиною, особистістю.

Стосунки ламалися на очах. Юлія плакала, ламала руки, не могла зрозуміти, чому все так? Сергій у її очах перетворився на тирана. Вона загнала себе у стан жертви. Але життя виявлється завершенням відтворюючої функції не закінчується. Навпаки. В сорок років воно тільки починається.

І раптом Юлія  зрозуміла, що найнебезпечніше місце — не там, де все ламається, а там, де нічого не відбувається, але ти все ще там. Спочатку це не мало вигляд проблеми. Але згодом спокійний період без різких змін Юлії обрид. Вона побачила, що перестала помічати, що нічого нового не з’являється, що звикала до повторення. Вчорашній день нічим не відрізняється від сьогоднішнього, і це вже не викликало питань. Життя перетворилося на застояне болото. Зник внутрішній рух. Але це ненормально. Чоловік був за стабільність. Юлія – ні.

Їхня розхмова одного разу виявила ту прірву між ними, що утворилася. Юлії хотілося яскравих емоцій у стосунках, щоб любов була вогнищем, яке палахкотить вище світу і знищує, і відроджує водночас. А чоловік казав, що головне, щоб кохання горіло рівним полум’ям, якого б вистачило підтримувати все життя.

Юлія десь прочитала, що «з часом ти почали жити на мінімальних налаштуваннях. Менше бажань, менше планів, менше внутрішнього опору. Те, що раніше викликало реакцію, більше не чіпляє. Те, що колись здавалося важливим, поступово втрачає вагу. Життя ніби звужується до речей, які просто не створюють проблем. І в якийсь момент це вже не сприймається як звуження, бо немає з чим порівняти.

Найскладніше в цьому стані те, що він не виглядає як щось критичне. Немає моменту, який можна назвати початком втрати. Немає різкого перелому. Все відбувається повільно, майже непомітно. І саме через це його важко розпізнати.

Потім приходить розуміння, що стабільність і життя не завжди одне й те саме. Можна довго залишатися в місці, яке не руйнує тебе, але й не дає руху. Можна звикнути до того, що нічого не болить настільки, щоб змінити напрямок, і водночас нічого не радує настільки, щоб залишатися без запитань».

І ось Юлії раптом стало видно просту річ: не кожне “нормально” означає “твоє”. І вона внутрішньо збунтувалася. Спробувала переробити чоловіка. Той не піддавався. І саме в цей момент в житті Юлії зявився Він. Він не був красенем, але мав гроші, вмів красиво зваблювати, красиво  залицявся. І Юлія кинулася в ці обійми, мов з мосту у воду. Дарма, що він був одружений, дарма, що не збирався ламати особисте життя. Він просто показав Юлії, що не хлібом єдиним живе людина. 

Стосунки завершилися дуже швидко, але післясмак від них лишився. І хоча довелося страждати, та вона не каялася. Вона зрозуміла, що життя не стоїть на місці. не можна все життя жити з одним, кохати одного, бути вірною одному. Життя занадто скороминуче, щоб не пізнати його в різних проявах. І щось нове – це завжди прекрасно.  З якою б насолодою вона порвала стосунки з чоловіком. Але залежність, яка створилася роками не давала випростатися, випорснути з сімейних уз. Доводилося миритися з тим, що є. І раптом Юлія зрозуміла, що так живуть багато жінок. І прийняла це за норму.

У неї з’явилося ще одне життя. І воно було навіть цікавіше за сімейне, усталене. Вона шукала нові прояви себе. Потім каялася. Потім знову шукала. І це не могло припинитися. Бо так влаштований світ, який ми не можемо змінити, поки не змінимося самі.