Ольга Петрівна ходила автобусною зупинкою. Поспішала, а воно коли спішиш – час мов на крилах летить. Ось тільки прийшла, а вже п’ять хвилин, як не було. А до похорону воїна в селі лишилося півгодини. Так ще ж дорога, хоч-не-хоч, а сорок хвилин займе. Отже, виходить, не встигає вона, хоч плач. До автобуса в село залишалося ще 15 хвилин.
Жінка сіла на лавку і гірко заплакала.
– Як же так, приїхала до рідної сестри, привезла квіти, а вона мене навіть на поріг не пустила! – тихо говорила сама до себе. – І з племінником так вийшло… Забрали його два місяці тому. І ось похоронка. Мати напилася. Лежить вдома, навіть на похорони власного сина не поїде. Ховатимуть в селі, звідки сестри обоє родом. Там у них бабуся з дідусем лишилися. Батьків давно нема. А старенькі девятий десяток обоє розміняли і живуть потихеньку. Здається віку їм не буде… Ото що правнука втратили.
Раптом до автобусної зупинки підʼїхав якийсь автомобіль і зупинився. Двері з боку водія відчинилися і з машини вийшов якийсь чоловік. Військовий.
Ольга Петрівна придивилася до незнайомця і не повірила очам.
– Василю?
Це був її однокласник, а нині командувач частини, в якій служив племінник. Це зясувалося незабаром, по дорозі. Дізнався, що хлопець з його села. Вирішив провести в останню путь особисто. А тут ще й з’ясувалося, що племінник однокласниці. Майже родич…
Ольга Петрівна розгублено закліпала очима і посмішка сповзла з її обличчя. Не такої зустрічі вона чекала.
– Так я це… як його…, – запинаючись заговорила вона, дивлячись у лобове скло, як мелькають назустріч знайомі краєвиди. – Хотіла побачитися на весіллі, а воно бач як обвінчався хлопець із сирою землею…
Ольга Петрівна важко зітхнула і розчаровано сказала:
– Видно, як кому на роду написано. Ми маємо свої плани… а Бог свої. Один вінг був у Тетяни.
– Ну, вибач, Ольго, війна, відповів полковник Сидоренко, але ж і геройський у вас хлопець був!
– Був… Сестра тиждень із запою не виходить… Вона і раніше зловживала. А це… Навіть на похованні не буде… – стримуючи сльози, сказала Ольга Петрівна.
– Я б сам у могилу ліг, якби тільки тих хлопців не проводжати, - відповів полковник Сидоренко. – війна, - повторив він.
Помовчали.
–Твої дідусь з бабусею живі?
–Так, Іван Васильович з Ликерою Василівною топчуть ряст уже на девятому десятку.
– Нам би їхнє здоровя… - сказав полковник Сидоренко. – А то п’ятий десяток, а вже про смерть замислюєшся і не від кулі там, чи від уламка. А від інфаркту…
– Що, так серйозно?
– Один переніс.
– Та-а-ак, - відповіла Ольга Петрівна.
–А пам’ятаєш, як дід Іван нас за курінням цигарок у курені застав. Що? – каже і ти дівчина, а туди ж…
–Ой, що то були за цигарки – палички з кропу. Воно і не диміло… чаділо хіба.
– А хворостиною відходив знатно… І дарма, що не власний онук, а сусідський. Тепер би за таке діда у поліцію відвели, а може б і судили. А тоді… Мені навіть невтямки було матері на діда поскаржитися.
–Бо отримав би ще й віника на додачу! – посміхнулася Ольга Петрівна.
– Ой, так уже й віника, – скривив обличчя полковник Сидоренко.
Пасажирка зітхнула.
Ось і село. У центрі все готово для прощального мітингу. Машина зупинилася на краю центральної площі. Обоє вийшли, пішли у напрямку майданчика для виступів.
Військові виструнчилися, взяли під козирок. староста метнувся назустріч. Потис руку широким жестом запросив до керівництва, яке стояло тут же. Полковник привітався, зняв головний убір, став поруч, у нього запитали, як представити – ведуча швидко дописувала в сценарій прізвище, посаду, звання.
Ольга Петрівна підійшла до труни, як єдина родичка. Тут уже стояли дідусь з бабусею. В обох ув очах єдине запитання: як же це так? Двадцять п’ять років?
Далі все, мов у кіно. Поганому кіно, траурному. Після поховання, поминального обіду в сільському кафе до Ольги Петрівни підійшов Полковник Сидоренко.
– Їду. Тебе забрати, чи лишишся тут?
– Зараз. Сумки лишу. Назад я це точно не повезу! – Ольга Петрівна поставила важкі сумки біля дверей кафе, обняла стареньких. – Немає часу діду Іване.
Бабуся Ликера стояла мовчки, присісти б, так немає де, з її вицвілих очей текли сльози.
В Ольги Петрівни у самої руки та ноги гули, але вона трималася, не плакала. Вона дуже скучила за старенькими, та й на душі якось неспокійно було. Дзвонила їм кілька разів, але Бабуся з дідусем так і не відповіли. От і вирішила приїхати, відвідати. Вже у Лубнах дізналася про трагедію, яка відвідала їх рід.
Сергійко у сестри була пізня дитина. У родині всі любили та балували малого. Через деякий час він підріс, змужнів, закінчив професійний ліцей. І попрацювати не встиг – війна, мобілізація. Та що вже тепер…
Попрощалася зі старенькими. Сіла в автівку до полковника.
– Гарна ти людина, полковнику Сидоренко, – витерла сльозу Ольга Петрівна уже на виїзді з села, коли мелькнув вказівник і великий хрест. – Правильно тебе батьки виховали.
– Нічого, Ольго, Олю, впораємося, – посміхнувся полковник Сидоренко. – Війна закінчиться рано чи пізно. Заживемо по новому.
–Ти віриш у це?
–Вірю, - відповів.
Він завіз Ольгу Петрівну додому, до невеликого двоповерхового будинку в Лубнах.
–То ось де ти живеш, - сказав. – Тисячу разів проїздив вулицею у напрямку центру і не думав, що тут живеш ти.
– Заходь, коли що, - відповіла Ольга Петрівна.
–Зайду, - відповів полковник Сидоренко.
І таки дотримав слово. А потім приїздив ще і ще, коли траплялася така нагода. Але заміж не кликав. Сказав просто:
–Життя у мене склалося, нещасливо склалося, щоправда. Але не хочу нічого міняти… Ти вже пробач.
Тому Ользі Петрівні доводиться миритися з тим, що є. А є у неї немало. Цілий полковник… І звісно, четверо котів з минулого самотнього життя сорокарічної старої діви. Куди їх викинеш, котів з минулого?
