«Зайчику, я сьогодні затримаюся у дружини, мігрень буду її лікувати, тож у нас все залишається в силі на завтра».
Марина перечитала повідомлення двічі. Потім ще раз. Що за жарт? Номер чоловіка… Текст — явно не їй.
Мабуть, Василь у поспіху переплутав чати, а може, всесвіт просто вирішив, що з неї досить.
«Зайчику». Василь ніколи не називав її «Зайчиком». Вона була «Мать», «Мама» (коли говорили про дітей), іноді «Манька», якщо йому щось було потрібно, або сердило.
А тут — Зайчику. І про мігрень, якої у неї ніколи не було.
Марина поклала телефон на кухонний стіл. У тиші квартири було чутно, як цокає годинник і гуде холодильник.
Завтра чотирнадцяте червня. День, коли вони з Василем познайомилися двадцять п’ять років тому. Перестали відзначати років десять тому. А тут, виявляється, у когось «все в силі».
Першим бажанням було розридатися. Впасти на диван, завити на весь голос, почати жаліти себе, витрачені двадцять п’ять років, борщі, випрасувані сорочки й нескінченне терпіння.
Але сльози чомусь застрягли десь у горлі. Але були і прекрасні миттєвості у житті, і подаровані Василем діти. Дорослі, щоправда. Тому замість сліз піднялася злість. Така густа, чорна й щільна, що хотілося трощити.
Марина дістала з серванта подружнє фото в рамці і з усієї сили пожбурила його на підлогу скло розлетілося на друзки знімок тріснув, перекресливши її обличчя посередині. А Василеві хоч б що – посміхається безтурботно з паперового глянцю.
Марина встала і пройшлася по квартирі. Погляд впав на новий спінінг, що стояв у кутку передпокою.
Василь купив його місяць тому, хвалився, що це якийсь японський ексклюзив, коштує як крило літака.
— Для душі, мать, — казав. — Чоловікові потрібна віддушина.
«Віддушина», значить.
Вона підійшла до спінінга. Взяла його в руки. Легкий, блискучий, дорогий.
Поруч на полиці лежала коробка з блешнями якимись снастями.
— Віддушина, — вголос промовила Марина.
І тут план дозрів сам собою. Миттєво. Без довгих роздумів.
Маринаа дістала телефон. Сфотографувала спінінг.
Потім пройшла в спальню. Відкрила шафу чоловіка. Ось вони, його скарби. Нові запонки, подаровані колегами на ювілей. Золоті, важкі. Фото.
Годинник, який він купив собі з премії, приховавши від неї половину суми — вона знала, але мовчала. Фото.
Дорога шкіряна сумка для документів. Фото.
Вона зареєструвалася на сайті оголошень за хвилину. Пальці літали над клавіатурою, набираючи текст.
Жінці не потрібні були гроші. Їй потрібна була справедливість.
«Продаю набір початківця-ловеласа. Спінінг японський (купувався за 22 тисячі грн., віддам за 10), запонки золоті (дорогі, віддам за 5), годинник нібито швейцарський, сумка шкіряна.
Все нове або в ідеальному стані. Терміново. Ціни упятеро нижчі. Самовивіз».
Марина натиснула «Опублікувати». Справу зроблено! Тепер було потрібно тільки чекати.
Серце калатало як божевільне. Жінка сиділа на кухні й дивилася на купу речей, нагромаджену на столі.
Це мало дикий вигляд. Але якою солодкою була помста! Дорогі чоловічі іграшки упереміш з її рішучістю зруйнувати шлюб дощенту.
Телефон задзвонив через півгодини.
«Спінінг ще не забрали?» — запитував хтось під ніком «Рибалка88».
«Ні, ваш дзвінок перший», — швидко набрала Марина.
«Точно японець? Не репліка?» - черговий допис.
«Приїжджайте і дивіться. Мені все одно, японець він чи китаєць. Я хочу, щоб його не було в моєму домі через годину».
«Адреса?»
Вона надіслала.
«Буду через 20 хвилин».
Марина відклала телефон. Двадцять хвилин. Василь зазвичай приходив о сьомій. Зараз п’ята тридцять. У неї є час.
Марина почала збирати його речі. Не акуратно, як зазвичай, складаючи стопкою, а просто згрібаючи з полиць і запихаючи у великі сміттєві пакети.
Не все — на все часу не вистачить — але найдорожче: штани, улюблені сорочки –усе летіло в чорний поліетилен.
— У мене, значить, мігрень, — бурмотіла вона, кидаючи в пакет кашеміровий светр чоловіка. — Зараз я тобі влаштую терапію. Начувайся!
У двері подзвонили рівно через двадцять хвилин. Марина глянула у вічко. На сходовому майданчику стояв чоловік. Високий, у тенісці. Вигляд мав рішучий.
Марина відчинила.
— За спінінгом? — запитала вона замість привітання.
— Добрий день. Так, — кивнув чоловік.
Він пройшов у передпокій, озирнувся. Побачив гору пакетів.
— Переїзд? — посміхнувся.
— Прибирання, — відрізала Марина. — Проходьте на кухню, там товар.
Чоловік пройшов, побачив спінінг, взяв його в руки. Оглянув кільця, перевірив гнучкість.
— Послухайте, це справді класна річ, — шанобливо сказав він. — І за десять тисяч? Ви серйозно?
— Я схожа на коміка? — Марина схрестила руки на грудях. — Забирайте, або я його зараз об коліно зламаю!
Чоловік підвів на неї очі. Погляд у нього був уважний, спокійний.
— Не треба об коліно, — сказав він м’яко. — Гріх таку річ псувати.
Незнайомець грав ніжністю в голосі ніби знав, що Марина аж умліває від його тембру низького басу.
Такий уже Бог дав мужній і трохи посаджений звук голосовим зв’язкам. Правда, часте куріння не надавало йому колишньої густоти і вологості. Та то нічого.
Марина раптом відчула, як до горла знову підкочується клубок.
Цей незнайомий чоловік, що прийшов за вдалою покупкою, виявив більше співчуття, ніж рідний чоловік за останні п’ять років.
— Беріть, — хрипло сказала вона. — І запонки подивіться. Може, знадобляться?
Чоловік подивився на запонки.
— Не ношу сорочок, — чесно сказав він. — Тож і запонки мені ні до чого. А ось годинник цікавий. Чому продаєте? Справді зрадив?
Марина схлипнула. Один раз, але голосно.
— СМС не тій відправив, — вичавила вона. — «Зайчику», каже.
Чоловік похитав головою.
-Не переживайте. Таке трапляється у житті. Набагато гірше, коли він іде, а ви не можете викинути його з голови і серця. Але…
Незнайомець розрахувався, перекинувши гроші Марині на картку, номер якої вона повідомила.
А через півроку, покупець і продавець випадково зустрілися на одній з вечірок.
Їх відрекомендували одне одному. І Марина, яка болісно пережила розлучення, поділ майна і переїзд, вже тоді знала, що вони будуть разом.
