Перший крок до знайомства з піччю, який заледве не закінчився для мене фатально, я зробила в два рочки у Великій хаті, чомусь в нас так називалась зала.
Батьки зимовим вечером порались по господарству, я замерзла і захотіла зігрітись, а була в мене тоді малесенька подушечка улюблена, у вишитій наволочечці. Бачила, де мати гріє їжу, коли топить грубу, то на самісіньку плиту, якраз добре натоплену, зверху її малесеньку й примостила. Далі стурбоване лице сусідки, вчасно нагодилась.
Класти в хаті піч збиралися довго, купляли цеглу та до цегли. Я вже дівка, мені цілих п'ять років і маю першого жениха Сергія, і мене, де не всієш, там і вродить.
Дядько Микола-пічник був широким у плечах, статним, із сивим буйним чубом та вусами. Добрий козарлюга, а балакучий, пальця в рота не клади, назад не віддасть.
Додому навідувалась нечасто, тракторна бригада була неподалік. А що таке тракторна бригада в тодішньому селі? Це епіцентр усіх подій, це вир життя, новин, пліток, це і кузня, і лазня, і їдальня.
Коли ж все таки мене вертало надвечір додому, в забрьоханій сукенці, добре, якщо не в мазут, бо дуже любили лазити із Сергієм по комбайнах, дядько Микола-пічник з батьком вже вечеряли, під чарочку й не одну. Ніс у мене був замурзаний теж:
- Що знову курячий послід клювала? - я суплюсь і сопу, знаю до чого веде мати.
Дядько Микола хитро підморгує:
- Наталко, не займай дитини, виросте, то хлопці оближуть.
Оте "оближуть" майже ціле літо мене рятувало від замашної лозини.
Піч затопили, як вона вже вистоялась і похолодало на вулиці. Моєму щастю не було меж, лежала на черіні, застеленій дебелим рядном, на новій подушечці, видивлялась павуків по кутках і мліла від тепла. Читати на той час ще не вміла. І так мені було затишно, що й не знаю з чим те "було" порівняти.
Довгими зимовими вечорами ми сиділи на печі, часто в гості до нас заходила батькова далека родичка тітка Людка, вона приїхала з Лубнів у дитсадок працювати вихователькою.
Смачно пахло й лущилося насіння:
- Знову в хаті олійниця, - частенько бурчав батько.
Так тривало дві зими поспіль. Піч мені стала рідною і близькою, бо чула всі мої думки та мрії, такою собі мовчазною подружкою.
А через два роки на наш Тютюнників хутір провели газ, поставили колонку, в хатині зробили ванну, а в комірці - кухню.
Піч зосталась стояти в Малій хаті самотою.
Потихеньку на неї почали складати зайві подушки, одіяла і все гноття, що не використовувалось в домі.
Вона часто приходить в мої сни, пахне пиріжками з вишнями і трішки присмаленою Муркою, яка залізла до груби і заснула, а грубу потім розпалили. Мурка ще прожила після того п'ять років, та в грубу більше не лазила, бо ніхто й ніколи вже не клав туди дров.
-Піч, агов, чуєш? Пічечко, твоє тепло в мені, воно ще гріє...
Гукаю їй крізь сон з Полтави у Ждани, у своє дитинство.
© Ю. Манойленко
Фото Олександр Куліченко.
