Маленькій Ганнусі подобалось, коли вона з татом і мамою приїздила в це село.
Скільки ж тут чудес усіляких! Ось, учора дівчинка вперше побачила справжню, велику жабу! Ганнуся так тоді заверещала, чи то від радості чи то від страху, що жаба чимдуж накивала своїми кривенькими лапками геть, не встигнувши як слід і розгледіти свою гостю. А сьогодні дівчинка зустріла заклопотаного, смішного зайчика. Він теж чомусь не хотів спинитися біля неї, утік... Мабуть дуже хотів спати, бо вже потроху темніло й ставало трішки сумно...
Кажуть, тут ніхто давно не жив, тому всюди росла висока трава та ще вищі, товсті лопухи. Тато казав, що вижене їх усіх... То добре, бо хотілося ще й побігати, а ці реп'яхи чіплялися до сандаликів своїми колючками і немов не пускали до себе.
- Ганнуся! - Це мама вже непокоїлася. - Біжи до нас, доню! Збираємося додому.
- Іду! - Відповіла дівчинка й обережно переступаючи через
невеличкі острівці крапиви пішла до мами, та за мить спинилася - їжачок!.. Маленький, іграшковий їжачок... Невже вона його десь згубила! Ганнуся озиралася довкола, шукаючи свого маленького друга, але крім трави нічого не бачила. Може поплакати? Так тато казав, що коли тобі п'ять років, плакати вже негарно...
- Що ти шукаєш? - Помітила Ганнусину розгубленість мама.
- Я згубила їжачка...
- Останній раз я бачив його на сидінні, в нашому автомобілі... Не хвилюйся, знайдемо. Нам час вже їхати. - Тато поклав до багажника свої важкі лопати.
Тим часом мама оглянула подвір'я, але їжачка ніде не було видно.
- Невідомо, де ти його примостила, але через неділю ми сюди приїдемо й обов'язково знайдемо його. - Заспокоювала дівчинку мама.- А зараз ми вже поспішаємо.
Ганнуся їхала додому й виглядала у віконце автомобіля, бо чекала, що там, біля воріт з'явиться її маленький, іграшковий друг, тато спинить авто і... Та лише високі лопухи визирали їм услід через паркан. Як він там, у густій, високій траві, де ходить ота велика жаба й шелестять листям миші? Як?
Сонце майже сховалося за далекими, золотавими деревами, а тут, у траві, його вже взагалі не було й видно. Лише світло, відбите від хмаринок ще не покидало великі листки лопухів та зблискувало на колючках крапиви. Так тихо... І так самотньо... Коли ти самотній, ти починаєш розуміти, як це добре, коли є друзі. Але... що, якщо твій найкращий друг раптом забув тебе? Може він цього й не хотів, але забув... Їжачок обережно відкрив оченята. Йому було так незвично в цьому чужому світі... Раптом холодний, колючий страх обійняв його - а, що коли він лишиться тут назавжди?.. Без своїх іграшкових друзів, без Ганнусі... Вона теж сумує за ним...
- А, хто це на нашій стежці розлігся? - Зовсім поруч проскрипів чийсь голос, і ось перед самісіньким рожевим носиком їжачка з'явилися два брудних, великих пацюки.
Той, що підійшов ближче, сердито махнув хвостом і сказав:
- Може спробуємо його на зуб? Якщо смачний то з'їмо, а ні - викинем десь подалі, аби не заважав тут.
- Давай. - Відповів інший.
Їжачок добре знав, хто перед ним, бо мама Ганнусі читаючи кожного вечора казочки про різних тваринок, показувала їй у книжечці й малюнки. Там були зайчики, собачки, величезні, вухаті слони з довгими носами. Пацюки теж... але ці, насправді, страшніші і... зліші.
- Яби ж я вмів бігати... - жалкував їжачок. - Може б прогнав цих злюк геть.
Пацюки наблизилися ще ближче. Вже було чути їхнє химерне сопіння. Зашелестіла суха трава під їхніми кігтями...
- Гав! - Раптом роздалося над головою. - Гав! Гав!
Злодюг, пацюків мов вітром здуло, тільки крапива захиталася їм услід. Не встиг їжачок отямитись, як перед ним присів великий, білий пес. Він, висолопивши свого червоного язика, трохи відхекавася й весело спитав:
- Ти, хто? Я тебе вчора тут не бачив...
"Як йому відповісти? - подумалось їжачку, - я ж лише пластикова іграшка... Я ж не вмію говорити..."
Пес мовчав - він чемно чекав відповіді. Хвилинка, дві... Потім, неочікувано, заходився обнюхувати зовсім не колючі колючки на спині у їжачка...
- Ага... - замислено мовив пес. - Все мені зрозуміло. Ти пахнеш морозивом і шампунню. Тебе тут згубили. Не інакше... А мовчиш ти тому, що не знаєш того, що знаю я... Слухай і запам'ятовуй - ті кого люблять, не зможуть вічно бути загубленими. Вони зможуть усе, навіть якщо зроблені з дерева чи пластику. А дівчинка тебе любить. То ж ти не один. Коли тобі буде дуже важко тут - згадай мої слова. Все. Бувай. Може завтра побачимось.
Їжачку вперше хотілося плакати. Ні, не зо страху чи суму, а від радості, що він тут був уже не один. І, хоч наближалася ніч, і вже сутеніло, страх і розгубленість поволі відступали.
- Я повернуся додому... - несподівано сам для себе, раптом промовив їжачок, і зрадів ще більше, бо зрозумів, що пес говорив правду.
Ось і стало зовсім темно. Їжачок прислухався. Десь, далеко полопотіли чиїсь крила, хтось обережно пішов попід лапатими листками лопухів... Та, краще не зважати на все те, щоб не наганяти собі страху.
- Ганнуся... - майже пошепки мовив їжачок. Потім повторив гучніше. Чому ж раніше я не второпав, що міг гукнути її, коли загубився тут?
- Можеш не силкуватися... - Насмішкувато сказав поруч хтось. - Люди не почують тебе... А пацюки почують...
З густого кущика шпоришу виповз великий, блискучий слимак.
У нього з рота стирчала травинка... Чи то він ще її не доїв, чи просто ото так вдавав із себе героя... Слимак підповз ближче й продовжив:
- Ти лише шматок пластику. Не забувай про це. Тут ти й розсипешся від дощів, гарячого сонця й снігу. Люди вже й забули про тебе. Вони гірші від пацюків - ті хоч траву не зкошують...
- Моя Ганнуся не така! - Заперечив Їжачок.
- Така... така... - відвів погляд слимак. - А ти навіть ходити не вмієш, бо тебе весь час носили на руках. Ти - невдаха.
Слимак казав правду. Їжачок ніколи не ходив своїми ніжками. Зрештою, він і справді лише іграшка, а іграшки не можуть ходити... То ж доведеться лишатися тут назавжди. Слимак витягнув трохи свою слизьку шию вперед, прислухався до нічних звуків і відповзаючи кудись у кущі пробурчав:
- А, все-таки тебе жаль... Жаль...
Не встиг він і сховатися під пересохлими травинками, як раптом з-під розлогого, великого куща лопуха вискочив... пацюк. За ним ще один. Це були ті злодії, які збиралися вкусити їжачка.
- Стій, слимак! - хрипло погукав той, який був більшим і страшнішим. - Я вважаю, що тобі вже поспішати не треба.
- Ти вже прийшов... - насміхався інший.
Слимак намагався якнайшвидше повзти, аж змокрів від зусилля, але дарма - пацюки за мить перегородили йому дорогу своїми вусатими мордами.
- Ти не занадто смачний, та коли голод, то...
- Не чіпайте його! - крикнув їжачок, та так гучно, що ті два злодюги аж відскочили вбік.
Вони повернулися до їжачка й трусячись від злості
мовили в один голос:
- Ти, хто тут такий?
"І справді, - гарячково розмірковував їжачок, - у мене й імені нема... " Несподівано згадалась йому одна казка, яку мама читала Ганнусі. Там був хлопчик на ім'я Котигорошок. Не вагаючись їжачок вигукнув:
- Мене звати Котигорошок!
Пацюки неочікувано чкурнули на кілька кроків убік:
- Які коти? Де коти?
- Він казав щось про горошок? - почухав потилицю менший.
- Ти глухий? - непокоївся більший. - Коти сюди йдуть!
- Може, коти з горошком?
- Ти глухий пацюк! - махнув лапою більший і повернувся в бік їжачка:
- Ось ми зараз розірвемо тебе на шмаття, будуть тобі й коти і горох... Але, спочатку ти побачиш, як від слимака лишиться лише ота його нікчемна коробка, у яку він зараз силкується сховатися...
Так стало їжачку жаль безсилого слимака, аж дихання йому здавило в грудях... Дихання? Я дихаю? Правду казала мама Ганнусі - коли ти дуже хочеш комусь допомогти, ти можеш стати найсильнішим у світі... Не встиг пацюк і доторкнутися до своєї жертви, як їжачок миттю опинився біля нього й чимдуж вдарив злодюгу своїм пластиковим бочком. Пацюк запищав від несподіванки й полетів кудись у крапиву. Його товариш розгублено забігав очима - битися чи втікати?
- Не підходь. - строго попередив його їжачок. Пацюк недовго думаючи зник у крапиві.
- Дякую... - прошепотів слимак. - Пробач, що я назвав тебе невдахою...
- Я проведу тебе додому, бо ті негідники можуть чекати десь на тебе. А, що ти робиш тут вночі?
- Я збираю холодну росу. Ми це робимо вночі бо вдень сонце пече й небезпечно.
- Вночі теж небезпечно. - Сказав їжачок і вони пішли до високої верби, яка височіла біля лісу, де був будиночок слимачків.
Сонце проснулося й розлило яскраві фарби на найвищі дерева. Ніч уже тікала, забираючи свою темінь із найпотаємніших куточків лісу. Їжачок,
проснувся й згорнув свою постіль, яку вночі постелив собі з великих листків лопуха.
Будиночок слимачків був занадто маленьким, тому довелося ночувати біля підніжжя верби.
" Треба повертатися на те подвір'я, де мене згубили. - Думалось їжачкові. - Приїде Ганнуся, а мене нема... Треба йти..."
Слимачки ще спали, тому їжачок тихцем почимчикував убік того двору, де його вчора забули. Виявляється, тут дуже багато дерев. А горобців ще більше. Вони так голосно цвірінькають зранку, наче хочуть гуртом, швидше витягти на небо саме сонце. Чудні вони...
Їжачок ішов по опалому листі, а воно немов шепотіло услід:" Ти скоро будеш удома... скоро... скоро..." Ех... знати б, коли приїде по нього Ганнуся...
Не дійшов і до струмочка, як раптом поруч рудою блискавкою пронеслася лисиця.
Майже перед її носом, ледве махаючи пораненими крильцями, то падаючи на землю то підіймаючись у повітря, втікав маленький, сіренький горобчик. - Не чіпай! - гукнув услід лисиці, їжачок.
Та спинилася й прудко потрюхикала тепер у його бік. Миттю обнюхавши їжачка, сказала сама собі:
- Буде іграшка моїм лисенятам.
Потім хвацько схопила його своїми гострими зубами й... понесла. Це було так несподівано й швидко, що їжачок не зміг нічого й сказати. Лише висока трава зашелестіла у вухах.
Лисенята були зовсім маленькими. А ще вони були теплими і м'якенькими мов Ганнусине волоссячко. Їм сумно було чекати свою маму в темній норі, то ж вони були дуже раді новій іграшці. Але їжачок не хотів гратися. Він міг бути справжньою іграшкою лише для Ганнусі. Тому забився в куточок і плакав.
Невже його доля, лишитися ось тут, у темній норі, під землею, де вже ніхто й ніколи тебе не знайде?..
- Чому ти плачеш? - спитав найстаршенький з лисенят, на ім'я Прудкий.
Тоді Їжачок розповів їм свою історію, як він опинився в лісі. Лисенята уважно слухали а потім трохи порадившись, вирішили допомогти.
- Мені мама показувала, що є там - за цими високими деревами, над нашою норою. Я старший і повинен знати все, щоб допомагати меншим братикам і сестричкам. - Поважно сказав Прудкий. - Зараз я проведу тебе до двох беріз. За ними -заборонена для нас доріжка, бо мама казала, що там ходять люди. Ходімо. Може тобі пощастить дістатися свого дому.
"Свого дому? - Подумав Їжачок. - Я ж не знаю куди й іти. Це було б добре, але... Хоч би до Ганнусиного двору дістатися, де мене вчора загубили..."
Прудкий провів їжачка до двох беріз, побажав дістатися дому й швидесенько побіг до своїх братиків та сестричок. Берези були високими, великими... Мабуть то вони тримали на своїх густих гілках небо. А ще, на цих деревах весело лементіли неспокійні горобці. Їх було так багато, немов іграшок на новорічній ялинці в кімнаті Ганнусі. Їжачок важко зітхнув - він не знав, як йому бути далі. Лисиця занадто далеко віднесла його від подвір'я. Куди йти?
- Цвірінь-чик! - Раптом поруч, на землю, присів один горобчик.
- А я тебе знаю. Ти мого братика врятував від лисиці. Дякую тобі! А, що ти робиш один, у лісі?
- Хочу йти додому, та не знаю, як?
- А я знаю. Нікуди не йди, я зараз повернуся. Цвірінь!
Що може знати така маленька пташка? Мабуть той горобчик жартує. Їжачок озирнувся - довкола дерева, дерева, дерева... Це так важко, коли ти не знаєш, куди йти, і в тебе нема добрих, чесних друзів... Десь, поруч зашурхотіла трава... Щось велике й важке швидко наближалося до їжачка. Хто б це міг бути? Невже, знову лис?
- Я ж казав, що ми побачимось. - Весело сказав хтось, а коли їжачок повернувся, побачив того білого пса, який учора прогнав злодюг-пацюків.
Біля нього стрибав горобчик. Пташка серйозно пояснила:
- Я буду вашими очима з неба. Я поведу вас.
- А я буду вашим носом. - Сказав пес. Мене й звати - гострий ніс. Я не розумів довго, чому мій хазяїн так мене назвав. Ось у горобчика ніс гостріший... А потім я зрозумів - я вмію гостро відчувати всілякий запах. Я відчуваю аж звідси отих пацюків, які тебе хотіли образити. Вони теж мене відчувають, бо я пахну людиною. А людина завжди була сильнішою від пацюків. Особливо, коли в неї є друг - я.
- А ми - твої друзі! - сказав горобчик, піднявся в небо й крикнув: - Вперед!
За лісом справді була дорога. По ній зрідка проїздили автомоблі.
- Місто недалеко. - Гукав горобчик, пурхаючи над їжачком та його новим другом, Гострим носом.- А коли дійдемо... коли дійдемо...
- Коли дійдемо, - підхопив думку горобчика, пес, - я поведу вас, бо вже знаю, як пахне той автомобіль, у якому приїхав їжачок. Той запах приведе нас прямсінько до порогу будиночка, де він живе. Ось так друзі й ішли, весело розповідаючи різні цікаві історії, які траплялися з ними і не помітили, як пес привів їх до невисокого паркану. Їжачок одразу впізнав своє подвір'я, де жила Ганнуся й так зрадів, що аж вигукнув на піввулиці:
- Я вдома!
Почувши це, з-за сусіднього паркану, раптом вискочив великий, чорний пес. Гострий ніс одразу ж кинувся захищати їжачка, закривши свого друга собою. Чорний пес зібрався вже кинутись на Гострого носа, аж раптом... відчинилася хвіртка й на цей гамір вибігла... Ганнуся. У неї в руці була велика палка. Дівчинка миттю прогнала чорного пса й завмерла від несподіванки...
Перед нею сидів білий пес, з розумними очима
та обережно тримав у зубах... її їжачка.
- Мамо! - Заверещала дівчинка. До неї з подвір'я вибігла її мама. - Дивися - цей собачка приніс мені мого їжачка! -
взяла за руку маму, Ганнуся.
- Я знаю цього собачку. Він колись жив у тьоті Тані. Потім на прогулянці згубився. І ось знайшовся. Ще й їжачка твого приніс... Оце дивина, так дивина...
- Ми віддамо песика тьоті Тані? - сумно спитала дівчинка.
- Мабуть, ні... - Замислилась мама. - Ми залишимо його у себе бо тьотя Таня вже давно живе дуже далеко звідси... А в нього такі розумні очі...
Горобчик сів на паркан і спитав:
- Гострий ніс, їжачку, можна я поселюся під стріхою у вашому будиночку?
- Звісно! - Відповів їжачок, - друзі повинні завжди бути разом. Я дуже дякую вам!
- Зараз я тебе покупаю, і більше ніколи не загублю. - сказала Ганнуся притискаючи до себе їжачка.
А їжачок все ще не міг повірити до кінця, що він вже дома. І справді - той, кого люблять, може все, і його не зупинять ні пацюки, ні гострі зуби, ні висока трава.
